Прибуток приходить тоді, коли до роботи докладаєш руки, душу і наполегливість

454
0
Олена Анопченко, власниця «Солов’їного гаю»

Олена Анопченко, власниця «Солов’їного гаю»

Вона народилася та довгий час жила у Молдові. 25 років тому вирішила переїхати в Україну, обравши домівкою Чернігівщину. Олена Анопченко завжди мріяла створити власний хутір, тому, оселившись у с. Довга гребля, почала реалізувати давню мрію. Тоді ще був живий чоловік пані Олени, разом з яким і збудували хату з сіна та викупили ще три будинки. Так і утворився хутір «Солов’їний гай», який у народі називають по-простому «У Василівни».

З нагоди жіночого свята ми вирішили розповісти історію незламної жінки, яка може стати прикладом наполегливості і стійкості для багатьох.

У гості до солов’їв

«До нас приїжджають переважно незаможні люди, прості, але бувають і «високі чини», — починає розповідь пані Олена. «Солов’їним» жінка назвала хутір, бо будинки довкола оточує ліс, де восени оселяється безліч передвісників тепла та весни — солов’їв.

Помпезності та розкоші для людей, котрі звикли відпочивати «по-багатому» у хуторі немає. Натомість є лазня, річка, природа, свіже повітря і спокій, який може привабити туристів. І хоча наразі потоку відвідувачів немає, але років через п’ять Олена Анопченко сподівається побачити у своєму хуторі іншу картину. Але планами не ділиться.

«Не можна говорити, бо не справдиться», — посміхається жінка.

Господарство у Олени Анопченко невелике, але пристойне: свині, кури, корова та індики. До речі, маса останніх інколи сягає 13 кг. М’ясо переважно іде на продаж.

«У цьому році ми самі окрім голови і ніг нічого і не їли, бо всіх різали на замовлення», — говорить власниця хутору.

Маленька Молдова в Україні

Зустрічає пані Олена нас як справжня добра господиня. На столі чекають «кулінарні молдавські традиції», про які одразу ж розповідає.

«Ось у вас, коли заходять до хати, з чим зустрічають? Бутерброд з салом, горілка. А у нас в Молдові — глечик червоного вина і «плацинди» гарячої. Це не молдавська хата, якщо «плацинди» немає. Плацинди роблять з сиром, капустою, пражею (цибуля порей)», — пояснює господиня відмінність національних традицій, поки лаштує на стіл.

Сказати, що ми просто смачно поїли — нічого не сказати. Ми були приємно вражені незвичними делікатесами. Нас пригощали справжньою мамалигою, приготованою за усіма канонами та свіжою вареною кукурудзою (і це у розпал зими!). Здивувати жінка вміє не лише стравами, але й напоями. Горілка, наприклад, у пані Олени теж особлива — на травах.

«Виходить як бальзам. Там коріандр, лавровий лист, базилік, кориця, дуже багато інгридієнтів додаю. 12 трав, настоюється 24 дні», — ділиться секретами пані Олена.

Окрім цього робить різне вино: з винограду, полуниці і шовковиці.

Кулінарним умінням пані Олени посприяла ще й профільна освіта — має диплом повара-технолога, підкріплений багаторічним досвідом гастрономічного профілю, отриманим на власній кухні.

Як і годиться, за «народною» традицією саме за обідом на кухні заходить мова про серйозні речі.

З архіву спогадів

Цікаво, що за гороскопом пані Олена — Тілець, знак землі. Не дарма, мабуть, сільське господарство вабить її все життя. Але яка доля ховається за сонячною посмішкою жінки?

Олена Анопченко розповідає, що перші часи у чужій країні їй було зовсім нелегко. Інший вже опустив би руки, але не вона. Зараз біль і образа притупилися, тому легше згадувати, як після переїзду в Україну доводилося день за днем зіштовхуватися з негараздами, які, здавалося, ніколи не скінчаться. Зумовлено це було ще й розпадом СРСР, бо саме на цей період припав її переїзд до чоловіка в Україну.

Буквально на наступний день після переїзду в Україні починаються перебої з транспортом: автобуси перестають курсувати за маршрутами. Потім настає «ера» купонів на продукти. Не встигає жінка продати будинок у Молдові, як через тиждень відбувається грошова реформа і деномінація грошей, а це значить, що «на вітер» пішли майже всі заощадження, крім невеличкої суми, що залишилася в доларах. Було важко, але Олена Анопченко йшла далі.

Розповідає, як за своїми першими гусятами ходила пішки на інкубатор, який знаходився за 25 км у іншому селі. Купила, принесла додому і тут же на новопридбану живність односельчани реагують, немов бик на тореадора: не встигла жінка придбати птахів — вдома у неї проводять обшук. Не встигли вирости ті гуси — як їх намагаються «звести зі світу».

«Виросли гуси — через три місяці їх на річці вбивають, гілками забивають і дорослі, і діти. Після того я вже гусей не тримала… Я і в редакції ходила, і до міліції, але все одно не давали мені спокою. Я людина не зла, та вже коли тебе дістають… Не встигло щось десь зникнути — у нас уже обшук. І так по колу», — розповідає господарка.

Варто було тільки розпочати якусь нову справу, як одразу ж сипалася купа питань від місцевих чиновників, на кшталт «Для чого ви заготовляєте сіно?», «Для чого вам гуси?». Але пані Олена обрала гарну тактику «бою».

«Словами я нікому нічого не пояснювала. Я доводила все тільки своїм розумом, роботою та умінням. Мовчки робила свою справу», — каже жінка.

«Палки в колеса» невгодній молдаванці ставили протягом трьох років. Це вже зараз і начальник поліції, і прокурор, і голова обласної адміністрації схиляють голову перед хуторянкою, а у далеких 90-х було по-іншому.

«Тоді я була чужою людиною. Постійно питали «Чого ви приїхали?», «Що ви тут забули?». А я не звертала уваги, одразу почала клопотатися, щоб нам дали ділянку на будування. Нам пропонували колгоспні будинки, але я не хотіла задарма жити. Я хочу бути не у волі сусідів, які заважають і відволікають, а мати власну волю. Час на те, щоб сидіти і пліткувати, я вважаю втраченим», — розповідає власниця хутору.

У пошуках себе

Приїхавши до України пані Олена одразу ж почала думати, чим займатися. Перший час після переїзду ткала килими. Коли старий будинок став схожим на килимовий музей, люди почали приїжджати, щоб подивитися на нього. Мабуть, то були перші «дзвіночки» з туристичного майбутнього села Довга гребля. Але невдовзі будинок спалили. Та це було не єдиною бідою.

«Потім я хотіла придбати інший дім, але нам не дозволили. Розібрали той будинок на сміття, а нам не продали. Але мені дуже подобалась ця місцевість. Не людно, спокійно. І згодом нам все-таки вдалося придбати маленький будинок. Я стільки разів відроджувалася, як фенікс із попелу: будинок палили, я залишалася без транспорту, без техніки, без нічого. І навіть втопити мене хотіли, тому що чужих не люблять, хоча чоловік мій — місцевий, я жила в його будинку. Але ж ні, чужа. А чоловік не мав сильного характеру, щоб за мене вступитися. Тому я не перший раз починаю все спочатку за ці 25 років, і на сьогоднішній день я все здобула сама», — ділиться особистим пані Олена.

До слова, чоловік у пані Олени за професією і покликом душі був артистом, співаком. Голос мав не гірше Висоцького, але у той час за «блатні» пісні під гітару можна було втрапити за грати років на п’ять. Тому використати талант сповна так і не вдалося, тим не менше, свого хобі не покидав. Захоплений музикою він не розділяв любов дружини до так званої «чорної роботи». Але попри це жінка не відмовилася від своїх інтересів.

«Є таке прислів’я, мабуть, із казки про коника-стрибунця і мурав’я, де один співає, а інший працює. А зимою запитує: що ти ціле літо робив? Оце і в нас увесь час так було», — сміється жінка.

Згодом жінка зайнялася вирощуванням помідорів, перцю, баклажанів, огірків і квітів. І дарма, що земля у селі — пісок. Навіть кавуни Олена зуміла виростити там, де їх зроду не було, вдало підібравши правильний сорт. Але на цьому експерименти не скінчилися: у асортименті господині хутору є білі огірки, які мають значно солодший смак, ніж звичайні зелені огірки.

У тваринницькому напрямку жінка теж не відставала з експериментами. Розводила кролів, овець, кіз та гусей.

У ритмі волі і безстрашності

Особливих прикмет у Олени Анопченко немає. Єдине, чого притримується протягом життя — ранковий ритуал.

«Зранку я прокинулася, подивилася в дзеркало, подумки сказала собі, що я гарна і успішна, і пішла молитися», — говорить жінка.

До речі, ранок для пані Олени починається по-різному, але щодня вдосвіта. А коли є замовлення, то ніч може плавно перетекти в день взагалі без сну.

«Наприклад, звечора зробили замовлення — я маю все обдумати, що потрібно приготувати, що одягти, тому не можу заснути. Ну, а тоді думаю, чого мучатись? Встаю і починаю робити. Але це не кожен день», — говорить жінка.

За Батьківщиною жінка привчає себе не сумувати. Рідних в Молдові майже не залишилося, тільки сестра та брат, а решта виїхала — хто в Італію, хто у Росію. Тому вечори пані Олена проводить за телевізором та вишиванням. І рано спати не лягає.

«Дивлюся новини чи кіно і вишиваю майже до опівночі. Займаюсь вишиванням не лише через те, що подобається ця справа, а й тому, що не хочу витрачати час дарма. Виспатись завжди встигнеш», — коментує жінка.

І хоча за освітою пані Олена повар-технолог, але попри це може і вміє робити все.

«Я берусь за все, що мені подобається. Рукоділля, наприклад. Але це стосується і зовсім «не жіночих» занять. Наприклад, є щось таке, що не можу зробити, якась чоловіча праця, — беруся і починаю робити… Я навіть пічку сама змайструвала, бо влітку смажити в хаті — не діло. Тобто кожен день я знаходжу, що робити. Десь щось прищепити, виростити, щоб не сидіти на місці. Я навіть дітям сказала: коли помру, що б руки і ноги зв’язали, а то встану і буду працювати!», — говорить Олена Анопченко.

Інтернетом жінка не користується і не тому, що не вміє, а тому, що так хоче. Весь вільний час присвячує собі, а не віртуальній реальності.

Нині хуторянка вже має постійних туристів, а на полювання у тамтешніх лісах приїжджають інколи і заможні люди зі столиці. Своє ім’я Олена Анопченко вже здобула і все це без особливого розголосу — допомагають з «рекламою» самі відвідувачі її хутору, передаючи історії про «Солов’їний гай» із вуст у вуста. І хоча й досі в селі у всіх гріхах та негараздах винуватять молдован, жінка не переймається, адже знає, що сумлінно працює і не покине власну справу.

Пропонуємо переглянути невеличке відео про хутір Олени Анопченко.

Такій силі волі та міцності можна лише повчитися. Ми ж бажаємо пані Олені, як і всім жінкам з нагоди 8 березня, у принципових для вас ситуаціях та під час нападок зі сторони недоброзичливих людей залишатися незламним кременем та бути вірними справі, яку ви любите!

Вікторія Сумченко, Kurkul.com

Выполнено с помощью Disqus
 

Блоги

Досьє

Спецпроект

Фотогалереі

  • Жінки на «АГРО 2016»
    Жінки на «АГРО 2016» Справжньою окрасою виставки АГРО-2016 стали жінки-учасниці заходу. Вони радували посмішками зі стендів,

Відео

Новини