Науковці та вівчарі поділилися своїми думками і прогнозами

Українське вівчарство: справа для ентузіастів?

25 січня 2017 1881 0

В Україні можна успішно вирощувати 15 млн овець — починає розмову науковець із Інституту НААН України Іван Помітун. Чоловік займається вивченням та розвитком вітчизняного вівчарства вже не один десяток років, проте зараз, каже, спостерігається чи не найбільший занепад цієї галузі.

Нині в Україні залишилось лише 10% овець, якщо порівнювати із тою кількістю, яку була наприкінці 80-х-початку 90-х років минулого століття — власники овечих ферм продають тварин, а вівчарство зникає.

«У зв’язку з окупацією Криму, частини Донецької та Луганської областей, офіційне поголів’я овець нині складає близько 860 тис. До 2014 року ця цифра була більшою — 1 мільйон 100 тис. На сьогодні найбільше поголів’я овець утримується в Одеській області та на Закарпатті», — говорить Іван Андрійович.

Науковець відзначає, що, незважаючи на таку невтішну статистику, чимало людей цікавиться галуззю вівчарства і пробує його відроджувати. Ми поговорили і з науковцем, і з вівчарями про те, що потрібно зробити, щоб вівчарство в Україні не занепадало, було не лише справою для душі, а й вигідним бізнесом.

Переорієнтація на м’ясо

Ціни на баранину живою вагою стартують від 30 грн/кг, м’ясо — від 50 грн/кг, причому, каже Іван Помітун, деякі частини туші можуть своєю ціною окупити її всю разом взяту.

Вирощувати вівці на м’ясо сьогодні значно вигідніше, ніж на вовну — запевняють і самі тваринники. У цьому впевнений і Голова Громадської спілки «Вівчарство та козівництво України» Мар’ян Троцький, який каже — відродити вівчарство в нашій державі здатна переорієнтація цієї галузі на м’ясні породи овець.

М’ясне поголів’я можна впроваджувати за рахунок ввезення його з-за кордону. Але тут вівчарям дуже потрібна допомога держави у вигляді хоча б частини компенсації витрат на купівлю закордонних високопродуктивних племінних овець. Утім, тваринники на це покладають не багато надій — з нинішньою економічною ситуацією в країні, і, зокрема, в аграрному секторі, коли стрімко зменшується поголів’я не лише овець, а й ВРХ та свиней, на розвиток вівчарства грошей від влади можна й не чекати.

«Ви знаєте, скільки в Європі коштує одна чистопородна вівця? Від 500 євро! І це без витрат на її ввезення в Україну. А йдеться ж про ввезення не двох-трьох тварин», — апелює науковець Іван Помітун, коли чує про бажання ввозити поголів’я з-за кордону.

На його думку, лише одиниці з українських тваринників можуть дозволити собі завезти в Україну навіть кілька десятків овець м’ясних порід, а про велику кількість годі й говорити. Іван Андрійович рекомендує звернути увагу на українські, вітчизняні, покращені породи, які вже адаптовані до на наших реалій відгодівлі. Тому що він уже має не зовсім успішний досвід, коли ввезене з-за кордону поголів’я не може адаптуватися до наших умов харчування і утримування. Каже — вівчарям-початківцям так краще не ризикувати.

Науковець зазначає, що в Україні поки ще є невеличкі ферми, де можна придбати гарне поголів’я овець. Але до покупки потрібно поставитися дуже прискіпливо, проконсультуватися зі спеціалістами, тому що можна й на цьому «погоріти», особливо коли мова йде про популярну Романівську породу.

«Романівська порода овець — лідер серед багатоплідних. У нас є осередки чистопородного розведення, але в більшості випадків в Україні це вже суміш порід. На разі, більшість племінних господарств зникли. Романівська порода — в більшості випадків змішане поголів’я, яке видають за чистопородне», — впевнений Іван Помітун.

З українських м’ясних порід він рекомендує звернути увагу на Придніпровську породу овець, над створенням якої селекціонери Інституту тваринництва НААН працювали від початку 2000-х років. Вівці цієї породи поєднують у собі гени порід олібс, латвійської темноголової, мериноладшаф та суффольк. При правильному догляді інтенсивність росту придніпровської м’ясної породи більше 300 г/добу, жива маса вівцематок 65-67 кг, а дорослих баранів — від 120 до 130 кг. Ягнята при відлученні на 60 добу важать від 25 кг. Щоправда, поголів’я цієї породи поки що не дуже велике і не може задовольнити потреби всіх покупців. Іван Помітун розповідає, що порода затверджена Міністерством аграрної політики порівняно недавно, у 2015 році та вже апробована у кількох господарствах Харківської, Дніпропетровської, Запорізької та Херсонської областей.

Особливо Придніпровську м’ясну оцінив, за словами Івана Помітуна, фермер Рао Сімбасіва із Волинської області, який господарює у Любомльському районі, неподалік від кордону з Польщею. Минулого року чоловік придбав кілька десятків овець, і от нещодавно знову хотів купити, проте в господарстві на Харківщині, у Барвінківському районі, яке займається розведенням Придніпровської м’ясної вже «розпродалися», і взагалі, у зв’язку зі зміною власника, вівчарство там розвивати вже не планують.

Іван Помітун говорить про це із сумом і прикрістю, бо за два останні десятиліття він вже бачив «смерть» підприємств, які пробували вирощувати овець. Деякі навіть були зразковими, їх доводилось переконувати, щоб не відмовлялись від цієї справи. Але ж ніхто не хоче працювати собі у збиток. До того ж, за словами вівчарів, є «велика біда з вовною», яку приймають не по тій ціні, яка б дозволила на ній заробити, або ж взагалі її нема куди реалізувати.

Як заробити на вовні?

За радянських часів основним напрямком вівчарства в Україні була вовна. Нині ж заробити на ній не так уже й просто, але можна — переконані як в Інституті тваринництва НААН, так і на підприємстві, яке займається закупівлею вовни. Вівчарям, які до цієї думки ставляться скептично, радять правильно обирати породи овець: якщо вже вирішили займатись їх вирощуванням на вовну, то слід уміти їх правильно годувати, адже від раціону теж залежить вовноутворення, та не відмовлятися від послуг незалежної лабораторії, яка перед здачею вовни на підприємство, визначить її якісні характеристики. Тому що більшість вівчарів цим не переймається.

«Зістригли, запакували, привезли на підприємство. Зрозуміло, що в такій вовні покупець знайде багато недоліків, яких, може насправді, й немає, але він запропонує за неї мінімальну ціну», — розповідає Іван Андрійович.

Тому, каже, в господарстві, яке займається вирощуванням овець «на вовну», потрібно або мати власного спеціаліста, або здавати зразки в лабораторію для дослідження. Іван Андрійович запевняє: якщо вовна якісна, то на неї обов’язково знайдеться покупець.

Щоб проаналізувати думку аграріїв щодо рентабельності такого бізнесу, ми заглянули на один із спеціалізованих форумів, на якому спілкуються вівчарі з різних куточків України. Ось які поради дав тим, хто хоче заробити на вовні пан Павло із Харкова.

«Вовну при стрижці бажано посортувати і упакувати кожен сорт окремо — це допоможе «виграти» приблизно на 60% більше коштів при здачі сировини на переробні підприємства. Дрібним фермерам «потягнути» сортування вовни, її упаковку та ще й довіз до покупця дуже важко, витрати на всі ці процеси не дають заробити, а якщо це ще й вівці грубововнові, то й мови про прибуток нема. Адже треба ще враховувати немалі витрати на стрижку овець. Який вихід? Якщо овець у фермера небагато — він може налагодити власний бізнес по переробці вовни. Якщо це тонкорунна отара, то з такої вовни можна виготовляти так звані топси для художнього валяння, рукоділля. Якщо маєте грубововнових овець — з сировини можна робити, наприклад, валянки, шапки, або налагодити співпрацю безпосередньо з рукодільницями. Щоб почати власну переробку вовни потрібна лише пральна машина, котел для нагрівання води, спеціальна чесалка для вовни та приміщення», — пише чоловік.

Сьогодні співвідношення ціни вовна-м’ясо приблизно 1:1, проте, якщо вовна не високої якості, то це співвідношення змінюється на 1:5. На Харківщині на одному із найстаріших підприємств, яке має більше, ніж столітню історію переробки вовни нам розповіли, що попит на вовну в Україні є, і фермери зможуть на ній заробляти, якщо будуть дотримуватись певних вимог. Найвищу ціну покупці дають за мериносову вовну, купують її переважно у господарствах із Херсонської області, які дуже ретельно підходять до питань селекції і ведення так званих чистопородних ліній.

«Для того, щоб заробляти на вовні, треба вести селекційну роботу, а цим ніхто зараз не хоче займатися — ні фермери, ні так звані одноосібники. Щоб отримати якісну вовну, треба слідкувати за чистотою порід. М’ясні породи овець — це, переважно, грубововнові або напівгрубововнові, на такій шерсті багато не заробиш. Нормальний прибуток можна отримати лише з тонкорунних. Щоб в овечки була гарна вовна, її треба дбайливо вирощувати 2-3 роки», — розповідає старший менеджер підприємства «Харків-Вовна» Рушан Давидов.

За його словами, вівчарям потрібно навчитися розбиратися у вовні, адже на підприємство часто привозять білу вовну і думають, якщо вона біла — значить дорога і якісна. А насправді в тій вовні може бути справжня «мішанка» із різних сортів.

Отже, поспілкувавшись зі спеціалістами, робимо висновок: попит на вовну є такий же, як і на м’ясо. Проте, за яку ж ціну приймають вовну на підприємстві і чи вигідна вона для вівчарів — «секрет» нам так і не відкрили. Тож ми поцікавилися за якими цінами її реалізують, власне, самі вівчарі, і почули їх прогнози щодо того, як розвиватиметься надалі їх справа без будь-якої державної підтримки.

Справа для душі, але не бізнес

Олександр Паларієв — власник однієї з найбільших овечих ферм в Європі, яка знаходиться на Одещині. Він стверджує, що ні на вовні, ні на шкурці, так званій смушці, заробити неможливо. В його господарстві понад 6 тис. овець каракульської породи. За словами господаря, бізнес виживає лише завдяки тому, що паралельно у ньому функціонують ще й інші напрямки заробітку, пов’язані з вівчарством. Наприклад, ресторан домашньої кухні, магазин хутряних виробів із каракуля, реалізуються овечі сири, практикується зелений туризм.

«Ветеринарне обслуговування однієї вівці в рік потребує близько 300 грн. 700-800 грн йде на її харчування. У нас є племінний завод по розведенню овець каракульської породи, отже щороку нам потрібно близько 135 тис. грн, щоб бірки придбати не лише ягнятам, а й вівцям, бо ті бірки швидко губляться. В середньому виходить, що на утримання однієї вівці ми витрачаємо в рік від 1,5 тис. грн до 1,8 тис. грн. Якщо до 2009 року смушка, яку ми реалізуємо, коштувала на так званому світовому ринку приблизно 150 доларів, то зараз всього 18. Ми нині виживаємо лише завдяки своєму ентузіазму», — розповідає Олександр Паларієв, і зізнається — руки вже опускаються.

Адже до проблем із нерентабельністю бізнесу додалась ще й судова тяганина із Міністерством оборони. Відомство претендує на землі, на яких випасаються вівці, адже за радянського союзу це був військовий полігон заради якого танки зрівняли з землею 5 сіл, а за часів незалежності земля перейшла до рук сільської громади. Олександр Андрійович сподівається, що держава таки не відвернеться від вівчарів остаточно, і якщо не допомагатиме, то хоча б не заважатиме. А от вівчар із Рівненщини Андрій Кардаш каже, що якщо українські овечі ферми не отримають в найближчі роки ніяких дотацій, вівчарство в Україні просто зникне. Його бізнес функціонує близько 5 років, і нині така ситуація, що чоловік задумується вже про його продаж. На фермі «Зелений дуб» вирощують близько 300 овець романівської породи, є мале поголів’я молочних овець французької породи лакон, але утримувати їх нерентабельно.

«Постригти одну вівцю коштує 20-30 грн, а шерсті з тої вівці вийде на 10 грн. Ціна на шерсть така мізерна, що її не варто продавати, більше користі буде, якщо я її посиплю по городу як калійне добриво. У нас на Рівненщині немає жодної фірми, яка б займалась гуртовою купівлею м’яса баранини, щоб ми могли щось наперед домовитись, укласти контракти. Ми працюємо навмання: може продамо, а може і ні. Тому й тримають у нас вівчарі по 100-200 овець. Це зазвичай хлопці, які мають потужні фірми інших напрямків діяльності, і завдяки ним дотують свої овечі ферми, тобто дотують самі себе. Ми навіть завдяки м’ясу не виходимо в нуль», — розповідає Андрій Кардаш.

Український вівчар був на овечій фермі в Європі. Каже, завдяки дотації у 100-150 євро на кожну тварину, вівці там живуть «мов у раю», бо за ці гроші господар забезпечує їм не лише гарне харчування, а й гарні умови догляду. Європейський фермер дуже здивувався, коли почув від українських колег питання «Що б він робив, якби у нього забрали дотації?» Він відповів, що без дотацій їх ніхто не утримував би, бо лише фінансова підтримка держави допомагає заробити на вівчарстві і йому не зрозуміло як українські вівчарі виживають без неї.

Сподіватися на державну підтримку вівчарства в Україні найближчим марно, грошей в цьогорічному бюджеті на дотації вівчарям не передбачили. Хоча галузь, за словами Андрія Кардаша, має гарні перспективи. Навіть у його здавалося б невелике господарство щонеділі телефонують із Туреччини з пропозицією придбати овець, щоправда, від 1 тис. голів. Забезпечити таку одноразову поставку жодна українська овеча ферма поки що не може.

Людмила Лутицька, Kurkul.com

Виконано за допомогою Disqus
Матеріали за темою