SHARE

Якби я починав життя заново, я б знову обрав сільське господарство

Ми познайомилися у пшеничному полі. Маленький на зріст чорнявий чоловік підходив до нас, лагідно розгрібаючи зелені колоски руками. «Миколі Дмитровичу 70 років, працює в аграрці вже понад півстоліття», – прошепотів агроном «Промінь-АА» Сергій Карпенко. Це було влітку, під час АгроЕкспедиції «Пшениця 2016». Підприємство пана Миколи стало одним із чотирьох у списку, які ми відвідали того дня. Але господар запав нам у душу настільки, що ми захотіли повернутися і присвятити йому весь свій день. Водночас сподіваючись, що Микола Дмитрович дозволить зазирнути у глибину історії його життя.
Вислів «він присвятив себе сільському господарству» ви, мабуть, неодноразово читали у наших текстах. Але саме стосовно Миколи Скіченка він буде найбільш доречним. Працювати на землі чоловік хотів ще зі шкільних років, вступив до кооперативного, а потім до сільськогосподарського технікуму, закінчив Уманський національний інститут садівництва, але і досі не перестає вчитися.
«Сьогодні я у поважному віці, але переді мною завжди новинки, журнали. Треба йти в ногу з часом, він ж не стоїть на місці. Нові технології, хімічні засоби захисту, сорти, гібриди – все це треба переварювати, знати і використовувати у повсякденній роботі. Якщо цього не будеш робити, то можеш відстати від життя і буквально за рік – два ти вже не будеш фахівцем своєї справи»
Сьогодні я у поважному віці, але переді мною завжди новинки, журнали. Треба йти в ногу з часом, він ж не стоїть на місці. Нові технології, хімічні засоби захисту, сорти, гібриди – все це треба переварювати, знати і використовувати у повсякденній роботі. Якщо цього не будеш робити, то можеш відстати від життя і буквально за рік – два ти вже не будеш фахівцем своєї справи.
Керівником «Промінь-АА» чоловік працює третину свого трудового стажу. До цього був колгосп, робота головним агрономом при технікумі, обліковцем тракторної бригади, 12 років – на посаді очільника районного об'єднання сільгоспхімії. Потім Микола Скіченко ще 5 років пропрацював заступником голови адміністрації району і вже після цього йому запропонували роботу в «Промінь-АА».
Мій батько був бригадиром у колгоспі. Я тільки навчився ходити і вже їздив з ним верхи на коні. Я пам'ятаю, як раніше працювали волами, біля кожної пари волів було ярмо, я знав, як звати кожного коня, вола, бичка… Після школи мене тягнуло в село, то так і склалося.

До цього

До села Білашок Черкаської області ми приїжджаємо в обідню пору. У перших, кого зустрічаємо на вулиці, питаємо про офіс Миколи Скіченка. «За пам'ятником наліво, там біля клубу, побачите», – направляють місцеві.

У офісі «Промінь-АА» прохолодно. Збираємо всі думки до купи й сідаємо за довгий стіл. Поки налаштовуємо апаратуру, Микола Дмитрович показує газети з матеріалами про нього та його підприємство
У мене нещодавно був ювілей – 70 років, тоді про це усі газети писали. Ось статті про наше господарство… Та що вже про мене знімати? Не знаю, що я вам цікавого розкажу…
– ніяковіє чоловік.
Насправді ж очікувань від цієї зустрічі було багато і всі вони виправдалися.

Для довідки

«Промінь-АА» обробляє 4,8 тис. га землі на території п'яти сіл. Вирощують увесь спектр польових культур: озимі пшеницю та ячмінь, горох, ярий ячмінь, ріпак, сою, кукурудзу, соняшник. Для потреб власної їдальні мають небагато гречки та займаються городництвом. Не менш важливу нішу в житті підприємства займає і тваринництво, про що свідчить молочно-товарна ферма на 1 тис. голів (360 голів дійного стада) та 500 голів свиней, яких утримують у господарстві. Також мають небагато овець, які слугують у господарстві асенізаторами (підчищають територію).
Усього тут працює 180 людей, із них 60 – у тваринництві. Незважаючи на 53 роки тяжкої виснажливої праці, Микола Дмитрович зумів зберегти запас енергії, якої зараз вистачає і йому, і всім, хто поруч. Керує зважено і контролює кожен процес.

Ні хвилини без справ

На момент нашого візиту робота у «Промінь-АА» була в самому розпалі: у полі збирали кукурудзу, орали землю, на машинно-тракторній станції лагодили трактор, а на молочно-товарній фермі тривали будівництво та реставрація тваринницьких приміщень. Побачивши, як цементують підлогу в старих будівлях, ідемо дивитися і на ті, що вже готові до експлуатації.
«Ми сьогодні відбудовуємо тваринницькі приміщення, склади, навіси, відновлюємо ферми. Якщо хтось від них відмовився або їх хочуть розібрати, – ми забираємо. Адже у нас у планах розширення дійного стада. Бо сьогодні з молока ще є прибутки, а от м'ясо нерентабельне. Та і не лише через це, а тому, що село повинно жити, розвиватися, а для цього треба, щоб було тваринництво, бо у тваринництві зайнятість цілий рік»
Ми сьогодні відбудовуємо тваринницькі приміщення, склади, навіси, відновлюємо ферми. Якщо хтось від них відмовився або їх хочуть розібрати, – ми забираємо. Адже у нас у планах розширення дійного стада. Бо сьогодні з молока ще є прибутки, а от м'ясо нерентабельне. Та і не лише через це, а тому, що село повинно жити, розвиватися, а для цього треба, щоб було тваринництво, бо у тваринництві зайнятість цілий рік.
У оновлених корівниках з'явилося французьке обладнання DeLaval, доїльні апарати, осучаснили кормові столи, стійла, – усе для комфорту і тварин, і працівників. Планують поставити і молокопроводи, щоб звести до мінімуму контакт людини з молоком.

У господарстві є тік, власні зерносховища, у яких нині залишилося місце лише під кукурудзу, бо решту культур зібрали. Власної сушарки підприємство не має, але намагається збирати зерно при мінімальній вологості, адже воно повинно полежати до лютого – березня, бо продавати усе й одразу тут не поспішають.
«Зараз зберігаємо зерно і продаємо його лише за потреби. Треба було нам, наприклад, розрахуватися за паї з людьми – ми продали ріпак. Це були перші гроші, нам вистачило не лише розрахуватися з пайовиками, а ще й закупити щось. Мабуть, ще частково продамо кукурудзу, а далі будемо чекати на більш високу ціну. Зараз багато посередників, які хочуть за безцінь придбати продукцію, а рентабельність тієї самої пшениці чи ячменю зменшилася в кілька разів. Тому задарма віддавати продукцію не хочемо, зберігаємо її десь до лютого, щоб реалізувати в березні. Чекаємо, коли нам буде вигідно»
Зараз зберігаємо зерно і продаємо його лише за потреби. Треба було нам, наприклад, розрахуватися за паї з людьми – ми продали ріпак. Це були перші гроші, нам вистачило не лише розрахуватися з пайовиками, а ще й закупити щось. Мабуть, ще частково продамо кукурудзу, а далі будемо чекати на більш високу ціну. Зараз багато посередників, які хочуть за безцінь придбати продукцію, а рентабельність тієї самої пшениці чи ячменю зменшилася в кілька разів. Тому задарма віддавати продукцію не хочемо, зберігаємо її десь до лютого, щоб реалізувати в березні. Чекаємо, коли нам буде вигідно.
Технікою підприємство цілком забезпечене. Вже традиційно оглядаємо імпортні комбайни і трактори, а також робимо міні-екскурсію машинно-тракторною станцією.
Тут жоден агрегат не стоїть під відкритим небом: у гаражах та під навісами місця вистачає усій техніці.

Хто, якщо не ти?

У Білашках мешкає близько 400 осіб. Щоб село жило і розвивалося, Микола Скіченко намагається забезпечити усіх бажаючих робочими місцями. І хоча цих місць не завжди вистачає, рівень життя у Білашках гарний. Чоловік відзначає, що з кожним днем у селі з'являється все більше приватних автомобілів. А це – показник.
«Село буде жити там, де є робочі місця. Якщо робочих місць немає, люди шукають собі заробітки. Десь два рази на тиждень я виїжджаю на роботу о 5-й ранку, приємно їхати селом, коли чуєш, як десь гудуть доїльні апарати, пахне силосом, гнійком… Дивишся, що в хатах то там, то там світло загорілося, люди йдуть на роботу, починається рух у селі, отже, село живе. Буває іншим селом їдеш і зустрінеш одного чи двох перехожих, а тут є рух, бо у людей є робота»
Село буде жити там, де є робочі місця. Якщо робочих місць немає, люди шукають собі заробітки. Десь два рази на тиждень я виїжджаю на роботу о 5-й ранку, приємно їхати селом, коли чуєш, як десь гудуть доїльні апарати, пахне силосом, гнійком… Дивишся, що в хатах то там, то там світло загорілося, люди йдуть на роботу, починається рух у селі, отже, село живе. Буває іншим селом їдеш і зустрінеш одного чи двох перехожих, а тут є рух, бо у людей є робота.
Молодим сім'ям Микола Дмитрович надає безвідсотковий кредит на житло. Тим, хто добре працює, зменшує суму виплати. Завдяки тому, що про село є кому подбати, тут і досі працюють дитсадок та школа, куди кожен рік ідуть 11–15 першокласників (непоганий показник для невеличкого села).
«Є села, у яких школи уже закрили, бо по одному – двоє дітей у класах. А ми беремо молодих людей на роботу: є робота для молоді – є і діти. Це запорука розвитку села»
Є села, у яких школи уже закрили, бо по одному – двоє дітей у класах. А ми беремо молодих людей на роботу: є робота для молоді – є і діти. Це запорука розвитку села.
Допомагає Микола Скіченко не лише селам, де працює і живе. Свою продукцію «Промінь-АА» відправляє бійцям до зони АТО. Нещодавно за цю діяльність співвласники господарства та пан Микола отримали від військової частини району відзнаки за волонтерство.

Сам чоловік живе у сусідньому селі за 7–8 хвилин їзди від Білашок. Окрім роботи у «Промінь-АА», Микола Скіченко вже п'ять скликань поспіль є депутатом районної ради, де два роки очолює комісію з питань агропромислового комплексу та підприємництва. І поки що на відпочинок не збирається.
Ви знаєте, я не уявляю, як це бути вдома, як це бути відірваним від суспільного життя в районі. Прийде час – треба буде піти, але я цього не уявляю.

Правильний вибір

У молоді роки Микола Дмитрович мав чимало захоплень. Із жагою поринав у мистецтво фотографії, спорт, шахи, гру на гармоніці, але, навчившись одного, відразу ж брався за інше. Проте він ніколи не полишав сільське господарство.

Розповідаючи про поля та свою роботу, Микола Дмитрович ніби входить у своєрідний транс. Можна слухати і зачаровуватися. Розповідає, як любить вдихати запах колосу та інколи дозволяє собі впасти і покачатися у високій стиглій пшениці (роки тому аж ніяк не заважають!), як обожнює дивитися на поле і помічати, що його колір однорідний, а отже, роботу провели якісно.
«Прийшов на поле, а воно все золотисте, бур'яну немає. Якщо сходи з'явилися – воно зелене, виоране – чорне. Якщо поле має один колір і в ньому немає строкатості – отже, там правильно ведуться землеробство і решта процесів. Тоді я задоволений»
Прийшов на поле, а воно все золотисте, бур'яну немає. Якщо сходи з'явилися – воно зелене, виоране – чорне. Якщо поле має один колір і в ньому немає строкатості – отже, там правильно ведуться землеробство і решта процесів. Тоді я задоволений.
Та головне, що вистачає сил і снаги до цих насолод. Микола Скіченко має люблячу дружину, яку, як говорить сам, «беріг для себе ще з дитячих років». Подружжя разом вже 46 років, мають двох доньок, які вже порадували чотирма онуками. Гармонія у сім'ї та любов до своєї справи – дві складові, які роблять Миколу Дмитровича щасливим.
«Місяць тому мені минуло 70 років. Задоволення приносить те, що я рано встаю і відразу ж маю завдання на день. Коли йду на роботу, завжди задаю собі таке запитання: «Що корисного я повинен зробити сьогодні?» А йдучи з роботи, аналізую, що сьогодні не зробив, що повинен перенести на завтра. Так повелося змолоду і триває донині. Якщо щось запланував, а не зробив, його треба обов'язково виконати»
Місяць тому мені минуло 70 років. Задоволення приносить те, що я рано встаю і відразу ж маю завдання на день. Коли йду на роботу, завжди задаю собі таке запитання: «Що корисного я повинен зробити сьогодні?» А йдучи з роботи, аналізую, що сьогодні не зробив, що повинен перенести на завтра. Так повелося змолоду і триває донині. Якщо щось запланував, а не зробив, його треба обов'язково виконати.
Формуючи себе як керівника, Микола Скіченко мав із кого брати приклад. Директор цукрового комбінату, головний агроном, з яким працював свого часу, – стратеги, вольові люди, на яких хотів бути схожим іще юний пан Микола. А з роками зрозумів, що важливо прислухатися і до тих, хто поруч щодня.
Є прості люди – трактористи, механізатори, робітники, буває хтось із них скаже щось таке, що ти над цим задумуєшся і розумієш, що він правий. Тоді цю думку розвиваєш, розвиваєш, і оце речення простої людини є ефективним у житті. Не треба недооцінювати ініціативу своїх фахівців, вони повинні підживлювати керівника, а керівник своїми діями – розвивати господарство. Є дуже розумні, кмітливі люди, які розуміються на землі, техніці, в організації роботи, треба лише до них прислухатися і це все виважити, вислухати. Від простих людей можна почерпнути дуже багато знань.
Свою роль як керівника чоловік розуміє абсолютно чітко. Для того, щоб підприємство рухалося вперед, ним має керувати виважена людина, стратег, який вміє організувати працю, не робити поспішних висновків, але водночас думати наперед.

Машина часу в дії

Коли просимо Миколу Дмитровича згадати якісь історії з початку його трудового шляху, чоловік злегка усміхається.
«Згадую пережите і здається, що це далекий сон… Але так склалося життя. Мої батьки з села і дід, і прадід. І знаєте, я не жалкую, мене завжди тягнуло до землі. Якби мені сказали, що я можу почати життя спочатку, я б знову вибрав сільське господарство. Я ним дихаю, я ним живу, милуюся сходами, переживаю… Це моє»
Згадую пережите і здається, що це далекий сон… Але так склалося життя. Мої батьки з села і дід, і прадід. І знаєте, я не жалкую, мене завжди тягнуло до землі. Якби мені сказали, що я можу почати життя спочатку, я б знову вибрав сільське господарство. Я ним дихаю, я ним живу, милуюся сходами, переживаю… Це моє.
Згадує чоловік, як із відзнакою закінчив технікум, як промайнуло навчання в інституті і далі доводилося набиратися знань уже на практиці. У спогадах спливає 1973 рік, коли Микола Скіченко і бригада, яку він тоді очолював, потрапили на виставку досягнень сільського господарства СРСР у Москві. Тоді чоловік отримав диплом першого ступеня та пам'ятний значок, і таким чином його Степнянський відділок радгоспу був відзначений на виставці. Має чоловік дві грамоти Міністерства сільського господарства, грамоту обкому, грамоту Верховної Ради, звання ударника дев'ятої п'ятирічки…
«Так виходило, я ніколи не просив цих нагород, вони мене самі знаходили»
Так виходило, я ніколи не просив цих нагород, вони мене самі знаходили.
Але відзнаки, якою пишається найбільше, чоловік не називає, адже насправді цінує зовсім інше.
Мені приємно, що багато людей у районі, яких я, може, вже й не пам'ятаю чи й зовсім не знаю, вітаються зі мною: «Добридень, Миколо Дмитровичу!» А всі ті значки, папірці… Найбільша нагорода – це повага і шана від людей.

Радий, що живу і можу працювати

Цікаво, що за роки своєї праці Микола Скіченко жодного разу не збирав великих нарад, бо є їх завзятим противником. Замість обговорень за довгим столом обирає 15–20-хвилинні переговори безпосередньо на місці, не відриваючи працівників від основної роботи. Це ефективніше і до того ж економить час. Підтвердження цих слів бачимо особисто: поки оглядаємо ферму, поля, трактори, Микола Дмитрович встигає обговорити робочі моменти з колегами. Десь швиденько робить телефонний дзвінок, дає вказівки, з кимось обмінюється парою слів, відійшовши у бік.

За день до нашого візиту у селі пройшов невеликий дощ, проте щойно сонце підсушило землю, комбайни виводять у поле збирати кукурудзу. Ми ж їдемо за ними. Чоловік і сам сідає у кабіну до комбайнера.
«Якщо починаються роботи в полі, як-от посів чи обмолот, – я обов'язково проїду в тракторі разом із трактористом, подивлюся, як воно молотиться чи немає втрат. Бувало, мені жінка каже: «Ось бачиш, ти директор, а знову прийшов замурзаний»
Якщо починаються роботи в полі, як-от посів чи обмолот, – я обов'язково проїду в тракторі разом із трактористом, подивлюся, як воно молотиться чи немає втрат. Бувало, мені жінка каже: «Ось бачиш, ти директор, а знову прийшов замурзаний.
Розповідь чоловіка перериває телефонний дзвінок. Виявляється, кілька зерновозів не змогли подолати складну ділянку ґрунтової дороги і застрягли. Микола Дмитрович сідає за кермо свого авто і особисто їде на допомогу.

Поки ж ми залишилися на полі самі, користуємося можливістю і літаємо над ним квадрокоптером.
Згодом на поле повертаються і керівник, і його працівники. Під осіннім вітром ми трішки змерзли, тому стрибаємо в авто чоловіка та їдемо назад до офісу. День промайнув швидко, і настав час прощатися з Миколою Скіченком. Як завжди питаємо про плани на майбутнє. У чоловіка вони прості – бути здоровим та продовжувати свою справу.
«Хвалитися дуже немає чим, але я радий, що сьогодні живу, що ще можу працювати. Хочеться, щоб держава хоча б не заважала, щоб були помірні податки, не було зазіхань, рейдерства і щоб була стабільність із землею»


Хвалитися дуже немає чим, але я радий, що сьогодні живу, що ще можу працювати. Хочеться, щоб держава хоча б не заважала, щоб були помірні податки, не було зазіхань, рейдерства і щоб була стабільність із землею.
Подякувавши аграрію за теплий прийом, вирушаємо до столиці. Дорогою все ще згадуємо кумедні історії, які нам розповів чоловік. Про те, як у молоді роки захоплювався фотографією і завдяки цьому мав чимало уваги від дівчат, як оберігав від інших хлопців свою майбутню дружину, яку запримітив ще у шкільні роки… І про те, як швидко летить життя, яке залишило у пам'яті Миколи Дмитровича ці згадки, як далекий сон. Під червоний захід сонця обмірковуємо та філософствуємо, поки автомобіль несе нас уперед.
Текст: Вікторія Сумченко
Відео, фото:
Василь Ніколаєнко
Выполнено с помощью Disqus