SHARE

СПЕЦПРОЄКТ ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ


Перші українські — як брати Шемети започаткували аграрну партію, газету та навіть республіку

Микола Сирота, Kurkul.com, 2021 р.

Перша українська аграрна партія, перша аграрна газета України та навіть перша українська держава у новітній історії ― чи знали ви, що всі вони пов’язані з представниками одного українського роду, які до того ж були знаними у свій час господарями-хліборобами?

До 30-ліття Незалежності України ми підготували розповідь про тих, хто підтримував українську національну ідею ще понад 100 років тому. І хто, попри закордонну освіту, світське життя у колах тогочасної богеми, державницькі посади, ніколи не забував про своє походження та національність.

Цей матеріал буде присвячено братам Шеметам, лубенським аграріям, які на початку 20 століття входили до десятка найзаможніших родин України та залишили дуже помітний слід у нашій національній історії.

Найяскравіша гілка роду Шеметів

Найяскравіша гілка роду Шеметів
Рід Шеметів-Кежгайлів походить з литовської шляхти і вперше згадується ще на початку 15 століття. Згодом він розділився на 4 гілки, дві з яких тісно пов’язані з Україною. І до сьогодні в Україні зберігаються топоніми, утворені від цього прізвища: село Шеметове в Одеській області, колишній хутір Шеметівка на Сумщині, урочище Шеметів на Тернопільщині та урочище Шеметів Ліс на Кіровоградщині та багато інших.

Але героями цього матеріалу є Михайло Казимирович Шемет та троє його синів ― Володимир, Микола і Сергій, які свого часу були дуже заможними та відомими землевласниками, володіння яких зосереджені були переважно довкола Лубен на Полтавщині.

Як розповів у інтерв'ю виданню «День», Володимир Жданович Шемет, український науковець і один із нащадків цього роду, Михайло Казимирович був учасником Кримської кампанії 1853 — 1856 рр. Після закінчення військової служби одружився з Наталією Кучеровою — дочкою полтавського поміщика.

Михайло Шемет мав у володінні близько 5 000 десятин (понад 5 000 га) орної землі на околиці Лубен, став зразковим господарем, мав репутацію людини передових поглядів, якийсь час обіймав посаду лубенського голови, потім був гласним міської думи.
«Михайло Казимирович був людиною широких культурних запитів, він дбав про освіту не тільки своїх дітей, а й лубенчан. Вклав власні кошти у будівництво Лубенської жіночої гімназії й був її попечителем. Наприкінці ХІХ століття Михайло Казимирович побудував у Лубнах суконну фабрику, невдовзі була збудована і тютюнова фабрика. Ця людина вміла робити конкретні справи й відтак мала заслужений авторитет», — пригадував правнук видатного аграрія і підприємця.

До всього, родині Шеметів належали також власний млин та олійниця, великий ліс і деревообробна фабрика, цегельний завод, крамниця зброї та багато інших підприємств.
«У 1902 році мій прадід спільно з дітьми придбав три будинки у Києві, на вулиці Жилянській, у кварталі, який поміж української інтелігенції звався «Український Парнас». Поруч жили видатні діячі української культури — Михайло Старицький, Микола Лисенко, Олена Пчілка, Леся Українка, Панас Саксаганський... У нашому маєтку бували Михайло Коцюбинський, Микола Садовський, Марія Заньковецька, Ілля Шраг та багато інших», — розповідав Володимир Жданович Шемет.

Діти Михайла та Наталії Шеметів отримали хорошу освіту у Петербурзі, але, попри російськомовне оточення та освіту, зберегли українську «мужицьку» мову як у побуті, так і в офіційному спілкуванні. Також дотримувались україноцентричних поглядів та патріотичних ідей.

За спогадами колишнього лубенчанина Павла Крата, брати Шемети вирізнялись посеред інших представників свого стану.
«…я мав нагоду познайомитися з Володимиром Шеметом, який хоч був з великих панів та студентом Київського університету, але ходив у селянській чумарці та сивій смушевій шапці, а розмовляв лише українською мовою. Він завжди казав: «На Україні хай кожний чужинець говорить по-нашому, а як я поїду в його країну, там говоритиму по-їхньому».

Зліва направо: Михайло Казимирович Шемет зі своїм сином Сергієм Шеметом, Микола Шемет і Володимир Шемет
Про Володимира згадує у своїх спогадах інший сучасник братів Андрій Жук. Він, наводив зокрема цікавий випадок, пов’язаний з «українськістю» Володимира Шемета:
«В Лубнах ознайомився я з Володимиром Шеметом, котрий був тоді найактивнішим українцем в місті і мав значний вплив на молодіж місцевих середніх шкіл та дрібне чиновництво, що рекрутувалось переважно зі свіжих вихідців із сіл. Пам’ятаю сенсацію, яку викликав у місті Володимир Шемет, приславши до земської управи якусь заяву, писану по-українські. На кожному кроці і на кожному місці він маніфестував своє українство, та одних цією національною активністю відпихав від себе, а других притягував».

Вплив братів Шеметів на місцеве оточення був помітний навіть за кордоном. Часопис «Тризуб» (Париж) за 1928 рік писав: 

«Лубенська громада складалась попервах із самої молоді. Віддані патріоти брати Шемети, що були студентами, заснували у Лубнах громаду серед лубенських гімназистів та студентів, що приїздили на канікули до Лубен… Число членів лубенської громади було велике і не тільки в самих Лубнах, а і в сусідніх повітових містах… Мешкав у Лубнях кореспондент російських часописів Варшавський… Втративши почуття міри, він у одній кореспонденції наіменував Лубні «українськими Афінами», зовсім не на глум, а од подиву».

Слід відзначити, що брати Шемети жертвували на розвиток українського мистецтва, літератури, історії та музики чималі кошти із власної кишені. Добре, що статус великих землевласників дозволяв їм це робити.

Перша українська аграрна партія

Учасники установчого з'їзду Українського союзу хліборобів-державників. Зліва направо сидять: Іван Леонтович, гетьман Павло Скоропадський, В'ячеслав Липинський, Людвіг Сідлецький; стоять Михайло Тимофіїв, Микола Кочубей, Адам Монтрезор, Андрій Білопольський, Михайло Савур-Ципріянович, Ігор Лоський, Володимир Залозецький, Сергій Шемет, Олександр Скоропис-Йолтуховський
На початку ХХ століття в Україні виникло декілька партій, орієнтованих на селянство, адже саме селяни складали 80% тогочасного населення країни. Проте всі ці партії очолювались зрусифікованими міщанами або великими промисловцями, які не розуміли і не були зацікавлені в просуванні інтересів дрібних землевласників та селян.

Також майже всі вони пропагували ідеї соціалізму, що сприймались на території Росії за традиційного общинного ладу, але були чужими для українського народу, де було дуже поширене приватне землеволодіння та подворове господарство. Наприклад на Поділлі 95% селян володіли приватними наділами.

Але у 1917 році Сергій Шемет, засновує Українську демократично-хліборобську партію (УДХП), до числа якої спочатку увійшли понад 1500 селян та 20 дідичів (спадкових землевласників). Її по праву можна вважати першою в історії аграрною партією України.

Сергій Шемет так згадував обставини утворення партії:
«У травні 1917 року повернулись з Полтави з губернського з'їзду «Союза земельних власників» кілька лубенських козаків-хліборобів. Їздили вони на той з'їзд з власної ініціативи, бо відділу Союза в Лубенськім повіті не було. Побувавши на з'їзді, рішили ці хлібороби завести подібну організацію також в Лубенськім повіті і от Ів. Корнієнко і М. Макаренко звернулися до мене з пропозицією, взяти участь в організації. Я відповів згодою, але при умові, коли будемо організовувати не відділ «Всеросійського Союза Земельних Собственников», а свою окрему українську хліборобську організацію на платформі суверенності українського народу».

Частина делеґатів Всеукраїнського з’їзду хліборобів із генералом Павлом Скоропадським після його проголошення Гетьманом України
Офіційна програма партії висувала революційні навіть для буремного 1917 року думки:

  • політичну самостійність України;
  • демократичний державний устрій;
  • загальні громадянські права;
  • автокефалію релігійних конфесій;
  • створення єдиного національного фронту для розбудови Української держави;
  • земельну реформу, що передбачала поділ поміщицьких володінь та викуп паїв;
  • співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння.

У березні 1918 керівництво УДХП вело переговори з Українською Центральною Радою про входження членів партії до її складу. УДХП привела до влади Павла Скоропадського, але згодом ставилася із застереженнями до політики гетьманського уряду. У жовтні 1918 року учасники II з'їзду виступили проти курсу гетьманського уряду на утворення федерації з небільшовицькою Росією та схвалили рішення про встановлення контактів з Українським національним союзом. У період Директорії УНР у партії відбувся розкол. В боротьбі з більшовиками партія шукала підтримки у Петра Болбачана і Євгена Коновальця.

Навесні 1920 року у Відні окремі лідери партії, до числа яких входили Сергій Шемет та В’ячеслав Липинський, створили монархічну організацію Український союз хліборобів-державників. Сергій Шемет у 1920-1925 рр. працює співредактором журналу «Хліборобська Україна» та інших гетьманських видань. Під час перебування в еміграції був особистим секретарем Гетьмана Павла Скоропадського та членом Ради Присяжних. На еміграції мешкав у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі. Згодом жив у Австралії. Був одним із засновників Союзу українських організацій Австралії.

Перша українська селянська газета

Заснування 1905 року у Лубнах першої україномовної газети Наддніпрянщини стало несподіванкою як для царського режиму, так і для населення України. Лиш тільки встиг вийти царський указ від 17 жовтня 1905 року, який давав окремі права та свободи населенню, як вже менш як за місяць, 12 листопада, світ побачив перший номер лубенської газети «Хлібороб».

Хоча газета і публікувала переважно місцеві новини для селянства, втім у ній виходили замітки про стан справ у інших губерніях, від Галичини до Москви, друкувались загальнополітичні та історичні статті, часто із закликами до політичних та економічних змін. Зокрема на шпальтах газети вимагали автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо.
Володимир Шемет писав: «Гадаємо, що на Україні земельне питання повинен розв’язувати Всеукраїнський селянський з’їзд, а його скликати повинна Всеукраїнська спілка хліборобська... Нехай же «Хлібороб» стане найповнішим і найяскравішим виразником того, чого хочуть і до чого прагнуть наші хлібороби-українці, усе селянство наше».

Засновником газети заведено вважати саме Володимира Шемета, а його брату Миколі відводиться роль випускового («одвічального») редактора. Хоча частина дослідників сумнівається у тому, що роль останнього обмежувалась суто редакторськими обов’язками. Адже саме Микола Шемет, який закінчив юридичний факультет Київського університету, був одним із найдіяльніших членів Української Народної Партії, це він разом з Миколою Міхновським видав у Львові знамениту брошуру «Самостійна Україна».
Микола Міхновський та його брошура «Самостійна Україна»
У 1903-05 роках Микола Шемет перебував у Швейцарії, Австрії та Франції, там видавав і перевозив зі Львова заборонену літературу в підмосковську Україну. За зберігання нелегальної літератури та антимосковську агітацію знаходився під наглядом царської поліції. Цілком ймовірно, що саме після того, як Микола Шемет побував у Європі, він пройнявся ідеями демократії, свободи слова і думки, що там зароджувалась. 

Хай там що, але перший номер газети, що вийшов накладом 5 000 примірників, спричинив справжню революцію в тогочасній пресі. Своєю появою «Хлібороб» спонукав до більш активних дій видавців з інших міст України.
«...Зробив у Києві цілу сенсацію: на вулицях просто виривали його з рук у газетчиків. Писалося в ньому дуже сміливо і гостро, хоч такою штучною мовою, що мене аж сум брав. Всі почали дорікати одне одному, чому й ми [кияне] не почали видавати газети зараз, а постановили випускати з нового 1906 року», — зазначав у своєму щоденнику славетний видавець та жертводавець Євген Чикаленко.

Зрозуміло, що доля «Хлібороба» була передбачуваною — після виходу 5 номеру, місцева влада газету просто закрила. Підставою став сумнозвісний Емський Акт, дію якого ніхто не скасовував. Проте хвиля україномовної преси, що з’явилась слідом була настільки потужною, що врешті влада була змушена закрити всі без винятку видання, що вийшли 1906 року.

До слова, п’ятий номер «Хлібороба» вийшов накладом уже 80 000 примірників, що було нечуваною цифрою для тогочасної України, де більшість населення було неграмотним. Влада всіляко перешкоджала популяризації цієї газети як носія української ідеї. 20 жовтня 1906 року в Києві відбувся суд над учителем Григорієм Боревичем і учнем київської школи малювання Григорієм Вараввою (в майбутньому — відомий письменник) за те, що вони на базарі в селі Тарасівці Звенигородського повіту читали людям газету «Хлібороб» і роз'яснювали прочитане. Першого засудили до 8-ми місяців ув'язнення, а другого — до 1-го року. Читачів було доволі, хоча на Полтавщині письменними були менше ніж 17%. Купували навіть ті, хто не вмів читати — давали це зробити іншим.
Ось як відзначали значення цієї газети для українського народу сучасники братів Шеметів:

  • «Налякана погромами й карами ні одна київська друкарня не згоджувалася випустити перший номер вкраїнської газети. І несподівано в малесеньких Лубнах знайшлася друкарня, що глянула на цю справу інакше», — зауважував Борис Грінченко
  • «Невимовна радість охопила канівчан, коли вони почули, що вийшла в світ українська часопись «Хлібороб», що можна буде вільно користуватися найдорожчим скарбом національності — рідним словом...», — писав поет Яким Самотній.
  • «Деякі батюшки, вчителі та вчительки й писарі, зробивши складку гуртом, виписали «Хлібороба», щоб самим перечитати, а потім оддать письменним селянам», — згадував Іван Нечуй-Левицький.
  • «Видавці не пішли механічно, по-рабському, за галицьким письменством. Стиль у часописі був чудовий, мова жвава, народна...», — також зауважував у листах автор «Кайдашевої сім’ї»
  • «Українська преса зробила своє важне діло, незважаючи на всі бичі і скорпіони урядових і адміністративних скарг, на всякі перепони для їх передплати і поширення», — писав Грушевський.
  • Часопис «Рідний край», який почав виходити в Полтаві, писав так: «Скромний лубенський «Хлібороб» був першою ластівкою весни... нашого слова».

Перша українська республіка

Лубенський суд. В 1909 р. тут слухалась справа 38 організаторів «Лубенської республіки»
Виходу у світ вищезгаданого «Хлібороба» сприяли також обставини, що склалась у самих Лубнах восени 1905 року. На жаль, істориками недостатньо вивчено усі подробиці та перебіг тогочасних подій, а також досі немає однозначної згоди щодо масштабів і значення того, що відбулося, проте багато хто розцінює проголошення Лубенської республіки як появу першого самостійного державного утворення в новітній історії України.

1905 року, коли цар Микола ІІ розігнав парламент, Володимир Шемет, якого було обрано до Державної Думи від Полтавської губернії, виступив проти такої узурпації влади, і долучився до написання «Виборзької відозви». У документі українські політики закликали народ не платити податки, не йти до війська, не виконувати наказів злочинного режиму, поки цей режим не призначить повторних виборів.

З початком революції в Російській імперії, в Лубнах тими ж таки братами Шеметами та їх соратниками був створений коаліційний комітет за участю представників переважно Української соціал-демократичної робітничої партії та інших українських партій.

Комітет фактично здійснював владно-адміністративні повноваження у Лубнах та деяких селах Лубенського повіту. На чолі цього політико-адміністративного об'єднання встав український громадсько-політичний діяч Андрій Лівицький, який потому стане Президентом УНР в екзилі (1926-1954).

У новопроголошеній Лубенській республіці були і власні мілітарні сили — Лубенська самооборона, яка протидіяла арештам революціонерів царською владою, зупиняла єврейські погроми та взагалі підтримувала правопорядок на території «Республіки».
Після поразки революції царським режимом було заарештовано 57 учасників Лубенської республіки та 1907 року над ними проведено показовий суд у Києві, відомий, як Лубенський процес. Втім, зусиллями Миколи Міхновського та інших адвокатів, Володимира Шемета та інших затриманих вдалось виправдати на апеляційному суді та звільнити з-під варти.

Подальша доля трьох братів хліборобів-державників Шеметів склалась нелегкою. Утиски, арешти, переслідування з боку царського, а згодом більшовицького режимів. Заслання на примусові роботи у російську глушину та інші спроби зламати український дух цього роду.

На жаль, Микола Шемет не витримав постійного тиску та наклав на себе руки 1917 року. Володимир Шемет пережив і Першу світову війну, і прихід до влади більшовиків. Помер він у Києві 1933 року. Сергій Шемет був змушений емігрувати за кордон і решту життя провести спочатку у Європі, а потім в Австралії, де і був похований після смерті в 1957 році.

Але пам’ять про видатних аграріїв, які стали одними із тих, хто найактивніше наближав відновлення Незалежності України, живе і досі, а дослідження їхнього життя може відкрити ще не одну цікаву сторінку у нашій національній та, зокрема, аграрній історії.
Виконано за допомогою Disqus