SHARE
«Та це ж справжнє українське ранчо!», – перша думка, що виникає, коли потрапляєш на фермерське господарство
«Кінна садиба» неподалік села Веселе на Харківщині. Його історія почалася лише два роки тому, коли Віктор Швачій закінчив останні будівельні роботи на фермі, про яку мріяв ще з 80-х років. Змінюючи одну керівну посаду на іншу, будучи доволі успішним управлінцем у державних органах влади, все одно мріяв господарювати на землі, а головне – займатися конярством. Бо любов до коней він ніс крізь усе життя, ще з раннього дитинства.

У нас у селі найкращі коні були!

Віктор Швачій радо зустрічає нас на ґанку свого добротного будинку. Його власне житло, як і конюшня, сінник, усі господарські споруди, – все побудоване з нуля. Зручно примостившись під весняним сонцем на красивій дерев'яній лавці (потім виявиться, що це сам господар її змайстрував!), ми розговорилися про життя, про
те, як дитячі захоплення, можуть знову проявитися у літньому віці, і взагалі – про запоруку успіху в будь-якій справі. Виявилося, що дитинство Віктора Швачія пройшло у селі на Чернігівщині. Ріс він у сім'ї педагогів, його тато був директором школи. Хлопець змалку був кмітливим, добре вчився, але не одна наука була у нього в голові. Малий Віктор дуже любив коней. Чоловік припускає, що це у ньому «говорять гени», бо його дідусь мав коней і теж був дуже прихильний до цих благородних тварин.

«У нашому селі був колгосп. Якщо вдома в господарстві потрібен був кінь, то дорослі йшли туди і брали коня на якийсь період. Усі сільські хлопчаки вміли доглядати за кіньми, запрягати їх. Це було за щастя, коли приходиш у колгосп за конем замість батька, який уже попередньо домовився з бригадиром. І це вважалося круто, коли ти сам того коня запряжеш у підводу та поїдеш на ньому додому. Це ж вже якась відповідальність перед батьками!», згадує чоловік.
Усі сільські хлопчаки-підлітки вміли обходитися з кіньми і Віктор не був винятком. Одного разу навіть випросив батька віддати його на канікули працювати на конюшню. Тоді багато хлопців-школярів на канікулах підробляли в колгоспі: хтось зерно возив, хтось ще щось… І добрим вважалося, коли довіряли пасти коней.
«Я батька вмовив, щоб він поговорив із головою колгоспу. І мені довірили – я пас коней! Важкувато було у травні та вересні, коли ще ходив до школи: на ніч треба було відводити коней на луг, а вранці їх із лугу забирати. А от улітку було гарно! Ніхто не контролює, але я при роботі (сміється). Тоді не було всяких там планшетів, телефонів, і хлопці на пасовиську вправлялися в їзді на конях. Так от я й прикипів любов'ю до коней», розповідає Віктор Андрійович.
Про дитинство чоловік згадує без сумної нотки ностальгії, а з ноткою захвату. І особливо натхненно звучать від нього слова, коли він цитує свого батька: «У нас в селі найкращі коні були!» Тож навіть вступивши в київський інститут фінансів, студент про коней не забував. Десь глибоко в серці він зберіг любов до них і жив з нею не один десяток років.
«Та у мене взагалі в душі завжди лишалася тяга до села. Весь трудовий шлях ніяк не був пов'язаний із селом, а в основному з харчовою промисловістю, був заступником начальника метрополітену, генеральним директором заводу з виробництва вікон – із 33 років я на керівних посадах. Хоча завжди був успішним, але та робота мені була не цікава. Тяга до села і коней завжди лишалася. Пам'ятаю, працював заступником голови одного з районних виконавчих комітетів Харкова наприкінці 80-х років, і тоді вже можна було взяти в оренду землю, з'являлися перші зародки приватних фермерських господарств. От тоді я й почав мріяти про власну ферму. Моя донька в той час ходила до школи. Після роботи я часто розповідав своїй дружині про мої думки, ідеї, мрії стосовно ферми. Я казав: «От візьмемо в оренду поле, побудуємо будинок, будемо робити те…» А донька мені потім, коли виросла, говорила: «Татку, я так боялася, знаючи тебе, що ти це почнеш робити. А як же мої подружки з міста? Куди ж я буду ходити до школи?», ділиться спогадами Віктор Швачій.

Знакові знайомства

Думки про власну ферму не давали Віктору Швачію спокою. Але він ішов до втілення своєї мрії поступово. Одного разу, будучи генеральним директором заводу з виробництва вікон, він поїхав у відрядження до Києва. І там, на бізнес-ланчі, який організували у рамках виставки досягнень вітчизняної промисловості, Віктор Андрійович Швачій познайомився із Віктором Андрійовичем Ющенком. Він тоді саме був Прем'єр-міністром України. І це знайомство стало знаковим для чоловіка. Послухавши розповідь Ющенка про проекти, які планується реалізувати в Україні, майбутній фермер зрозумів, що вони з прем'єром не лише тезки, але й однодумці. Тож він вирішив поділитися з ним ідеєю, яка виросла із мрій про власну ферму. Віктор Швачій хотів заснувати фермерське господарство, а на його базі – перший в Україні реабілітаційний центр для дітей із вадами опорно-рухового апарату, де б практикувалась іпотерапія. Як цей метод лікування, реабілітації позитивно впливає на малечу, майбутній фермер пересвідчився у Московському кінноспортивному клубі інвалідів.
«Був створений проект реабілітаційного центру. Тут мав бути медичний центр із лікарями, масажистами. Конюшні. Інструктори. Закритий манеж. Тут мала бути вся інфраструктура, потрібна для повноцінного реабілітаційного центру. Я був у Москві у кінноспортивному клубі для інвалідів, який заснував іпотерапевт Петро Гурвіч. І от щось подібне я хотів, щоб було і у нас в Україні. Коли я із ним познайомився і сказав, що хочу створити такий центр в Україні, він обіцяв усіляку методичну допомогу і підтримку. Тоді ми вийшли в манеж. Саме вивели коня, такого спритного, красивого… А потім вийшла дівчинка, дуже гарно одягнена. Я спочатку не зрозумів, а потім побачив, що рукави одягу у неї прищеплені ззаду за спиною. І от цю дівчинку посадили на коня, і кінь відразу заспокоївся. Дівчинка взяла віжки в зуби і поїхала. На це було важко дивитися без сліз. Але в цієї дівчинки було настільки щасливе обличчя. І Петро мені каже, мовляв, дивись, заради цього варто жити!», – розповідає Віктор Андрійович.
Прем'єр-міністру ідея сподобалася. Він пообіцяв всіляко її підтримувати. За словами Віктора Швачія, мали бути на її втілення і безвідсоткові кредити. Але… Як і буває у нашій державі – вибори та зміна влади можуть зруйнувати або ж «заморозити» втілення планів на довгі роки. Оскільки землю Віктор Андрійович до «часу змін» встиг отримати, то почав створювати власну ферму з того, що має і на скільки має. Тож у результаті отримав ферму «Кінна садиба» на більше ніж 30 гектарах землі неподалік села Веселе. Краєвиди навколо господарства настільки захоплюючі, що, потрапивши сюди хоча б раз, не забудеш їх і через рік. Отак серед мальовничої природи і господарює Віктор Швачій.

Коні – понад усе

Нині у «Кінній садибі» вісім коней. У кожного своя унікальна історія життя, яка б могла закінчитися трагічно. Адже Віктор Андрійович, можна сказати, рятує коней. Його тварини – це ті коні, яких конезаводи збиралися здавати на бійню. Віктор Швачій погоджується з думкою експертів, які стверджують, що врятувати конярство в Україні, зробити його рентабельним допоможе прозора приватизація державних конезаводів, бо,за його словами, найголовніше, що отримують коні у маленьких фермерських господарствах, – це любов. Дивлячись у далечінь, де пасуться його улюбленці, фермер розповідає їх історії. Відчувається, що він пишається ними і справді дуже любить.
«Найстарший – Генерал. Колись була така олімпійська чемпіонка Олена Пєтушкова, вона мала жеребця на ім'я Пєпєл. Наш Генерал – це його спадкоємець. Йому 18 років. Українська верхова порода. Шанель – найвища в господарстві кобила Тракененської породи. Мадам Помпадур (Пепсі) – паспорт у неї на українську верхову породу, але в ній намішано багато «високої крові». Гарна кобила – працьовита, добросовісна. Минулого року вона подарувала нам лошатко, кобилку Поліану. Її батько – знаменитий український жеребець Ломітас. Кобила Демі – українська верхова. Вона маленька, працьовита, молода. Айвенго – вороний, українська верхова порода. Ми його називаємо «Віник» (посміхається). Кобила Сицилія – Циля, арабка, білого кольору. І кобила – Сербія», знайомить нас зі своїми улюбленцями Віктор Швачій.
До розмови долучається дружина Віктора Андрійовича, пані Олександра. Вона хоч і сумує дуже за міським життям, але вже встигла полюбити і сільські будні. Її «господарство» – це два красивих, доглянутих коти. Проте коней дружина Віктора Андрійовича теж любить. І розповідає про них дуже цікаві й кумедні історії.
«У нас була кобила Лайма. Так от наш Айвенго дуже галантно до неї залицявся: він брав у зуби відро і ніс їй попити води», говорить Олександра Швачій.
Коні Віктора Швачія поки не беруть участі у перегонах. Чоловік стверджує: «Ще молоді!». Жаліє їх. Сьогодні прагматизм по відношенню до коней сильніший, ніж любов до цих тварин, – із сумом говорить Віктор Швачій. І додає: у його господарстві по відношенню до цих тварин діє золоте правило – «Ніякого насильства, лише партнерство!»
«Коні поки не беруть участі у змаганнях. Бо ще не доросли. Та й спеціальний манеж у мене лише у планах, збираюся цього року зробити. Кінь стає дорослим і готовим до змагань у 5–6 років. На жаль, індустріалізація розвитку спорту, і не лише кінного, привела до того, що ми сьогодні можемо побачити перегони півторарічних коней. Та це ж лошак іще, а не кінь! Якщо займатися із твариною насильницьким методом, то вона слухатиметься, отримуватиме нагороди, бо це дуже добросовісна тварина – працюватиме через біль, навіть незважаючи на те, що дуже свободолюбива. Але якщо кінь відчуває партнерство і йому пояснюєш, чого хочеш від нього, він зовсім по-іншому реагує. Я прихильник партнерства у роботі з кіньми, оскільки це нормальна психіка тварини. Тоді вона нестиме позитивну енергію. Іноді буває дуже поганий настрій. Піду погладжу коня і стає легше на душі й на серці. Кінь нейтралізує негатив», – розповідає власник ферми.
Розговорившись із Віктором Андрійовичем про роль конярства у розвитку суспільства, ми дійшли спільної думки, що чим більше поголів'я коней у державі – тим вона, зазвичай, успішніша. Існує думка, що коли суспільство набирає бурхливих обертів розвитку, у ньому починає розвиватися футбол, коли у ньому з'являється середній клас – починає розвиватися великий теніс, а коли суспільство переходить на найвищий щабель – у ньому з'являється любов до конярства, кінного спорту. Тож він сподівається, що в майбутньому в Україні кількість кінних ферм лише збільшуватиметься.

Правила «Кінної садиби»

Нормальний психологічний стан коней та їх комфорт для Віктора Швачія на першому місці. Доглядати за господарством йому допомагають два конюхи, один із яких – колишній міліціонер на пенсії. Працюють із кіньми, привчають їх до сідла берейтори, які приїздять із Харкова. За тим, як вони обходяться з кіньми, стежить Віктор Андрійович. Він дає поради, зауваження, пропозиції… Адже вже зараз може впевнено сказати, що він знає про коней якщо не все, то майже все. В питаннях догляду за кіньми називає себе консерватором. Може напам'ять цитувати «Книгу про коня» авторства Князя Урусова.
«Ми тримаємо коней не на стружці, а на соломі. Тому потрібно заготовити ще й солому. Якщо кінь утримується на стружці, то це зручно конюхам – прибирати легше. Але! Це не дуже зручно для коня. А у нас девіз: «Тут люблять коней, а не себе на них!». Сіно зазвичай роздається на око, не зважується, але ми знаємо, що кінь за добу повинен з'їсти приблизно 15 кілограмів сіна, зробити 35 тисяч жувальних рухів. Це порахували англійці, але як вони рахували я не знаю (сміється), я про таке десь читав. Кінь повинен жувати 18 годин, спати – 6 годин. Узимку ми годуємо коней сім разів на день. І от якщо він на стружці, то стоїть нудиться. Якщо він нудиться – в нього з'являються «конюшенні вади» — неправильний прикус, ведмеже розкачування та ін. Бо коню нудно! Сучасні модники кажуть: «Давайте коням іграшки! Так вони будуть чимось зайняті. Але якщо коневі дати корм, то іншого йому не потрібно, бо він буде стояти і ліниво жувати. І він зробить свої 35 тисяч жувальних рухів. От чому для підстилки ми використовуємо солому: з'їсть сіно, занудиться, схопить трішки соломи, ліниво пожує... І так уникаємо цих «конюшенних пороків», ділиться секретами пан Віктор.
Половину сіна, необхідного для господартва, Віктор Швачій із помічниками косить сам, половину – купує. Чоловік не визнає у годівлі коней ніякої «хімії». Каже, головне завдання – максимально наблизити їх до природних умов життя. Тому в раціоні коней винятково екологічно чисті продукти.
«Кінь спочатку на природі їсть соковиту траву, потім – суху траву, потім – траву з-під снігу… Для того, щоб поповнити енергетику тварин, почали їм давати овес. І я впевнений (і це показали мої спостереження): якщо годувати коня сіном та вівсом, то у нього все буде добре. Різні «мюслі-шмуслі» я своїм коням не даю. Мої вживають винятково органічну їжу. Сучасні фахівці радять «плющити» овес для коней. Але ж тоді у коня зуби стиратися не будуть! А якщо в коня не будуть стиратися зуби, то виникне нова проблема», – говорить Віктор Андрійович.
Для своїх коней чоловік намагається створити максимально комфортні природні умови утримання. І взимку, і влітку тварини цілими днями гуляють. І зимою, і літом їдять сіно.
«Зараз, наприклад, дуже небезпечний час. Чому? Тому що дуже соковита трава. І є ризик, що коні переїдять, і у них почнуться проблеми із шлунково-кишковим трактом, можуть виникнути коліки, які дуже небезпечні та можуть навіть призвести до загибелі тварини. У мене траплялася така ситуація, і головне в такому разі – не дати коню лежати. Його потрібно постійно водити, щоб він рухався. Даємо звичайно і медикаменти, але намагаємося їх не використовувати. Цілий рік на ніч коні отримують сіно», розповідає чоловік.
За здоров'ям тварин у «Кінній садибі» Віктора Швачія стежать ретельно. Господар бідкається – стільки кліщів у природі розвелося, що коней потрібно оглядати і чистити двічі на день. Тому переконаний, що зараз критично необхідно, щоб ліси обробляли від кліщів, як колись у радянські часи.
«У нас правило – відправити на пасовище коня чистим, привести його з лугу – і знову ретельно почистити», – додає чоловік.
Планів у фермера достатньо, щоб наполегливо працювати багато років. Адже два роки для фермерського господарства – це лише старт. Крім збільшення поголів'я, побудови нових манежів для занять коней, Віктор Андрійович мріє, що все-таки знайдеться інвестор і допоможе йому втілити ідею створення центру іпотерапії. Колись він хотів, щоб на його фермі виготовляли кумис – і від цих планів фермер теж не відмовляється. Бо впевнений, що суспільство сьогодні як ніколи потребує здорової органічної їжі.

Віктор Андрійович як ніхто інший розуміє людей, які живуть у місті, а «душею у селі». Тому розвиває ще один вид фермерського бізнесу – відпочинок на фермі. Уся необхідна інфраструктура для цього є. Ми помітили, що у фермера, крім любові до коней, ще є велике бажання творити. По всій садибі можна помітити стильні, навіть дизайнерські дерев'яні «штучки», створені його руками – це і підставка для сідел, і шпаківні, і меблі… Як то кажуть, обдарована людина – обдарована в усьому.
Історію свого життя Віктор Швачій не вважає історією успіху. Каже, у його випадку це швидше історія цілеспрямованості. Перемогами і досягненнями він завдячує своєму надійному тилу – сім'ї. Відчувається, що чоловік дуже пишається своєю маленькою онучкою, в якої майже всі іграшки – коники, і навіть є своя маленька іграшкова ферма. Особливі надії Віктор Андрійович покладає на середнього онука, говорить: «Мій Санька» любить коней так само сильно, як дід, тож, можливо, колись і продовжить династію у «Кінній садибі».
Людмила Лутицька, Kurkul.com
Фото: Євген Калюжний
Виконано за допомогою Disqus