Віктор Швачій радо зустрічає нас на ґанку свого добротного будинку. Його власне житло, як і конюшня, сінник, усі господарські споруди, – все побудоване з нуля. Зручно примостившись під весняним сонцем на красивій дерев'яній лавці (потім виявиться, що це сам господар її змайстрував!), ми розговорилися про життя, про

Усі сільські хлопчаки-підлітки вміли обходитися з кіньми і Віктор не був винятком. Одного разу навіть випросив батька віддати його на канікули працювати на конюшню. Тоді багато хлопців-школярів на канікулах підробляли в колгоспі: хтось зерно возив, хтось ще щось… І добрим вважалося, коли довіряли пасти коней.

Про дитинство чоловік згадує без сумної нотки ностальгії, а з ноткою захвату. І особливо натхненно звучать від нього слова, коли він цитує свого батька: «У нас в селі найкращі коні були!» Тож навіть вступивши в київський інститут фінансів, студент про коней не забував. Десь глибоко в серці він зберіг любов до них і жив з нею не один десяток років.

Думки про власну ферму не давали Віктору Швачію спокою. Але він ішов до втілення своєї мрії поступово. Одного разу, будучи генеральним директором заводу з виробництва вікон, він поїхав у відрядження до Києва. І там, на бізнес-ланчі, який організували у рамках виставки досягнень вітчизняної промисловості, Віктор Андрійович Швачій познайомився із Віктором Андрійовичем Ющенком. Він тоді саме був Прем'єр-міністром України. І це знайомство стало знаковим для чоловіка. Послухавши розповідь Ющенка про проекти, які планується реалізувати в Україні, майбутній фермер зрозумів, що вони з прем'єром не лише тезки, але й однодумці. Тож він вирішив поділитися з ним ідеєю, яка виросла із мрій про власну ферму. Віктор Швачій хотів заснувати фермерське господарство, а на його базі – перший в Україні реабілітаційний центр для дітей із вадами опорно-рухового апарату, де б практикувалась іпотерапія. Як цей метод лікування, реабілітації позитивно впливає на малечу, майбутній фермер пересвідчився у Московському кінноспортивному клубі інвалідів.

Прем'єр-міністру ідея сподобалася. Він пообіцяв всіляко її підтримувати. За словами Віктора Швачія, мали бути на її втілення і безвідсоткові кредити. Але… Як і буває у нашій державі – вибори та зміна влади можуть зруйнувати або ж «заморозити» втілення планів на довгі роки. Оскільки землю Віктор Андрійович до «часу змін» встиг отримати, то почав створювати власну ферму з того, що має і на скільки має. Тож у результаті отримав ферму «Кінна садиба» на більше ніж 30 гектарах землі неподалік села Веселе. Краєвиди навколо господарства настільки захоплюючі, що, потрапивши сюди хоча б раз, не забудеш їх і через рік. Отак серед мальовничої природи і господарює Віктор Швачій.

Нині у «Кінній садибі» вісім коней. У кожного своя унікальна історія життя, яка б могла закінчитися трагічно. Адже Віктор Андрійович, можна сказати, рятує коней. Його тварини – це ті коні, яких конезаводи збиралися здавати на бійню. Віктор Швачій погоджується з думкою експертів, які стверджують, що врятувати конярство в Україні, зробити його рентабельним допоможе прозора приватизація державних конезаводів, бо,за його словами, найголовніше, що отримують коні у маленьких фермерських господарствах, – це любов. Дивлячись у далечінь, де пасуться його улюбленці, фермер розповідає їх історії. Відчувається, що він пишається ними і справді дуже любить.

До розмови долучається дружина Віктора Андрійовича, пані Олександра. Вона хоч і сумує дуже за міським життям, але вже встигла полюбити і сільські будні. Її «господарство» – це два красивих, доглянутих коти. Проте коней дружина Віктора Андрійовича теж любить. І розповідає про них дуже цікаві й кумедні історії.

Коні Віктора Швачія поки не беруть участі у перегонах. Чоловік стверджує: «Ще молоді!». Жаліє їх. Сьогодні прагматизм по відношенню до коней сильніший, ніж любов до цих тварин, – із сумом говорить Віктор Швачій. І додає: у його господарстві по відношенню до цих тварин діє золоте правило – «Ніякого насильства, лише партнерство!»

Розговорившись із Віктором Андрійовичем про роль конярства у розвитку суспільства, ми дійшли спільної думки, що чим більше поголів'я коней у державі – тим вона, зазвичай, успішніша. Існує думка, що коли суспільство набирає бурхливих обертів розвитку, у ньому починає розвиватися футбол, коли у ньому з'являється середній клас – починає розвиватися великий теніс, а коли суспільство переходить на найвищий щабель – у ньому з'являється любов до конярства, кінного спорту. Тож він сподівається, що в майбутньому в Україні кількість кінних ферм лише збільшуватиметься.

Нормальний психологічний стан коней та їх комфорт для Віктора Швачія на першому місці. Доглядати за господарством йому допомагають два конюхи, один із яких – колишній міліціонер на пенсії. Працюють із кіньми, привчають їх до сідла берейтори, які приїздять із Харкова. За тим, як вони обходяться з кіньми, стежить Віктор Андрійович. Він дає поради, зауваження, пропозиції… Адже вже зараз може впевнено сказати, що він знає про коней якщо не все, то майже все. В питаннях догляду за кіньми називає себе консерватором. Може напам'ять цитувати «Книгу про коня» авторства Князя Урусова.

Половину сіна, необхідного для господартва, Віктор Швачій із помічниками косить сам, половину – купує. Чоловік не визнає у годівлі коней ніякої «хімії». Каже, головне завдання – максимально наблизити їх до природних умов життя. Тому в раціоні коней винятково екологічно чисті продукти.

Для своїх коней чоловік намагається створити максимально комфортні природні умови утримання. І взимку, і влітку тварини цілими днями гуляють. І зимою, і літом їдять сіно.

За здоров'ям тварин у «Кінній садибі» Віктора Швачія стежать ретельно. Господар бідкається – стільки кліщів у природі розвелося, що коней потрібно оглядати і чистити двічі на день. Тому переконаний, що зараз критично необхідно, щоб ліси обробляли від кліщів, як колись у радянські часи.

Планів у фермера достатньо, щоб наполегливо працювати багато років. Адже два роки для фермерського господарства – це лише старт. Крім збільшення поголів'я, побудови нових манежів для занять коней, Віктор Андрійович мріє, що все-таки знайдеться інвестор і допоможе йому втілити ідею створення центру іпотерапії. Колись він хотів, щоб на його фермі виготовляли кумис – і від цих планів фермер теж не відмовляється. Бо впевнений, що суспільство сьогодні як ніколи потребує здорової органічної їжі.

Віктор Андрійович як ніхто інший розуміє людей, які живуть у місті, а «душею у селі». Тому розвиває ще один вид фермерського бізнесу – відпочинок на фермі. Уся необхідна інфраструктура для цього є. Ми помітили, що у фермера, крім любові до коней, ще є велике бажання творити. По всій садибі можна помітити стильні, навіть дизайнерські дерев'яні «штучки», створені його руками – це і підставка для сідел, і шпаківні, і меблі… Як то кажуть, обдарована людина – обдарована в усьому.

Історію свого життя Віктор Швачій не вважає історією успіху. Каже, у його випадку це швидше історія цілеспрямованості. Перемогами і досягненнями він завдячує своєму надійному тилу – сім'ї. Відчувається, що чоловік дуже пишається своєю маленькою онучкою, в якої майже всі іграшки – коники, і навіть є своя маленька іграшкова ферма. Особливі надії Віктор Андрійович покладає на середнього онука, говорить: «Мій Санька» любить коней так само сильно, як дід, тож, можливо, колись і продовжить династію у «Кінній садибі».