SHARE

Від прагнення творчості до
сімейної екоферми

Нещодавно в Україні ухвалили закон про сімейні ферми. Тож відтепер люди, які займаються таким видом діяльності, можуть юридично закріпити свій статус і претендувати на державну допомогу. На Харківщині практика сімейних ферм не розвинена. Телефоном у департаменті агропромислового розвитку ХОДА нам повідомили, що в області не зареєстровано жодної сімейної молочної ферми. Проте від поціновувачів якісної молочної продукції ми дізналися, що люди, які тримають п'ять і більше корів або кіз, у селах є і що містяни охоче купують у них домашнє молоко. Тож ми відправилися на гостини до сім'ї, яка цілком може претендувати на звання не лише сімейної ферми, а й на звання екоферми. Нам було цікаво, чи потрібен їм законний статус сімейної ферми та державні дотації?

Знайомство з «екобуряками»

Знайомство з «екобуряками»
Вони гордо називають себе «екобуряки»! І не тому, що спеціалізуються на вирощуванні екологічно чистих буряків, а тому що мають милозвучне сільське прізвище – Буряківські. Ще кілька років тому мешкали в містечку Мерефі, що неподалік від Харкова, а нині – постійні жителі села, яке вже й вимерлим назвати не можна, адже тільки де-не-де там видніються залишки хат, а вцілілих старих будівель, схожих на будинки, ми побачили лише дві. Добиралися ми до обійстя Буряківських електричкою, а потім пішки лісом – близько двох кілометрів. За провідника нам був їхній середній син – 14-річний Степан.
Хлопець приїхав зустрічати нас на станцію Шурине велосипедом, і вже згодом ми зрозуміємо, що велосипед для Буряківських – сімейний вид транспорту, який певним чином і допоміг їм зробити вирішальний вибір у житті: змінити місто на сільську місцевість.

Степан виявився цікавим співрозмовником, по дорозі розповів нам і про своє хобі, і про природу, серед якої живе його родина, і про те, як у його сім'ї поділені обов'язки по догляду за господарством. Близько 30 хвилин ходи «розбитою» дорогою весняним лісом – і на схилі ми побачили незвичайний рожевий круглий будиночок Буряківських.

Знайомимося із господарем – Дмитром Буряківським. Він запрошує нас до хати, пригощає смачним березовим соком і пропонує посмакувати органічною їжею. Проте ми просимо спочатку показати нам міні-ферму – цікавість все ж бере гору. Такого незвичного сільського господарства ще бачити не доводилося. Тож Дмитро охоче розповідає нам, як починався його старт.

З чого все починалося?

За словами Дмитра Буряківського, починалася його сімейна ферма (хоча він більше любить називати її селянським господарством) із жаги до творчості. Але не до творчості у її прямому розумінні, а до роботи як творчості. Бажання стати селянином приходило до нього поступово. Коли твердо вирішив стати мешканцем сільської місцевості, почав цікавитися, як отримати землю для будівництва будинку та ведення господарства. Виявилося, що це нелегко!
Отримати землю традиційним шляхом, тобто так, як це передбачено у законі, у гарному місці майже нереально. У сільських радах переважно говорять, що вільної землі немає, або починаються різні відмовки, тягнеться час. А сама процедура оформлення землі й так тривала,
— говорить Дмитро Буряківський.
Тому він пішов іншим шляхом. І хоч куркулів у своєму роду не пригадує, бажання мати власну землю не давало спокою. Тож коли називаємо його таким собі «неокуркулем», сміється і погоджується.

Майже півроку він із дружиною їздив на велосипеді околицями Мерефи – шукали вільну землю для облаштування обійстя. Так заїхали аж у Зміївський район. Там і знайшли вимерле село. Сподобалася територія на схилі, яка була вільною від залишків старих будинків. Дізнались у сільраді, чи ця земля комусь належить. Виявилося – клин вільний. Почали готувати документи для оформлення, але чиновники, як вони і передбачали, не дуже цьому сприяли. Проте фортуна була на боці Буряківських! І вони все ж домоглися виділення їм 1,3 га землі, оскільки 2 га все-таки не знайшлося.

Поєднання новацій та експерименту

Спочатку Буряківські побудували будинок. Незвичайний. Із мішків із землею. Проект господар придбав за кордоном. Звели екобудинок за допомогою давньої української традиції – толоки: зібралися усі бажаючі і на славу попрацювали. Заселилися у 2012‑му. І відтоді опановували секрети і традиційного, але здебільшого нетрадиційного господарювання. Дружина Дмитра – Ірина, за освітою економіст, досвіду роботи у сільському господарстві не мала, але нині помітно, що жінка вона працьовита, любить землю, тварин і за ці роки стала справжньою господинею. Із любов'ю розповідає про своїх кізоньок і гордо їх демонструє. Білявих рогатих красунь і маленьких козенят у господарстві Буряківських більше десяти. І не пройшло ще й місяця, як в «екобуряків» з'явився почесний «член сім'ї» – цап Кіані зааненської породи. Він приїхав до Буряківських аж із Кривого Рогу. Із усіма належними документами, які свідчать, що по батькові Кіані голландець. У відповідь на запитання «А якої ж породи кози?» Дмитро Буряківський, сміючись, відповідає:
Порода кіз у нас «місцева покращена». Ми вирощуємо кіз, які за день дають досить багато молока, і воно має відмінні смакові якості, а покращуємо породу завдяки породистим козлам
Цікаво:
Зааненська порода кіз давно утримує першість у світі за кількістю надоїв. Виведена вона у Бернських Альпах Швейцарії. Це є найбільші кози у світі. Висота в холці у дорослих кіз досягає 75–77 см, у козлів – 82–85 см. Жива маса самки кози у середньому становить 50–60 кг, а племінних козлів – 70–80 кг, іноді досягає
110 кг. Зааненці невибагливі в їжі, проте можуть давати до 9 літрів молока за день.
Цікаво:
Зааненська порода кіз давно утримує першість у світі за кількістю надоїв. Виведена вона у Бернських Альпах Швейцарії. Це є найбільші кози у світі. Висота в холці у дорослих кіз досягає 75–77 см, у козлів – 82–85 см. Жива маса самки кози у середньому становить 50–60 кг, а племінних козлів – 70–80 кг, іноді досягає
110 кг. Зааненці невибагливі в їжі, проте можуть давати до 9 літрів молока за день.
Господиня Ірина звертає увагу на незвичайні умови утримання своїх кізоньок. А вони й справді можуть багатьох здивувати! Адже коли виникла необхідність будувати помешкання для тварин, Дмитро Буряківський вирішив, що це, як і його будинок, буде будівля з мішків із землею. Чоловік за освітою агроном-селекціонер, і практично усі його методи господарювання – це якісь новації, експерименти. Тому навіть хлів для кіз у нього – це поєднання новацій та експерименту.
Ми мали досвід будівництва із землі і досвід життя у мікрокліматі заглибленого будинку, який наполовину у землі. І знаємо, наскільки це при правильній організації комфортно. Тобто можна значно знизити витрати на опалення, а для тварин взагалі опалення не потрібне – і сам мікроклімат підходящий, і будівництво спрощене: не робиться все те, що роблять, коли будують звичайний будинок. Тож трактор викопав яму, а далі ми з хлопцями (синами – ред.) лопатами працювали. Проект теплиці, суміщеної з приміщенням для кіз, почався із середини минулого літа. Теплиця перекрита звичайною плівкою, яка взимку від снігу була захищена спеціальним полотном. Наша теплиця — це не зовсім валіпіні, а синтез різних підходів. Тут і Майк Ейлер із його підземним будинком за 50 доларів, це і валіпіні класичне із Латинської Америки, це ще й ідея автора мого будинку Оуена Гейджера – підземної теплиці з мішків із землею та ідея вегетарію Іванова, в якому у нього три дерева лимона давали 256 лимонів без всілякого опалення на широті Києва,
— говорить пан Дмитро.
При температурі +20 на вулиці в теплиці-хліві більше +30, тому двері відчинені. Праворуч ми бачимо посіви із розсадою, ліворуч розміщені кози. У кожному відділі по дві кози, козенята – окремо. Їх із пляшки із соскою годує старший син Буряківських – шістнадцятирічний Станіслав. А його мама Ірина тим часом розповідає нам «філософію» утримання «буряківських» кізоньок.
Коза «велелюбна» дуже. Вона любові потребує. На великих фермах, коли їх заганяють на станки, доять, кози перебувають у постійному стресі. А коли маленька ферма, то ти приділяєш увагу кожній козі. Можна її оглянути, де там ранка, які копита, почухаєш за вушком, козеня тебе оближе. Дою руками, ніби масажую. Вона відчуває любов. Ми враховуємо характер кожної кози і розміщуємо їх по двоє, залежно від темпераменту. Виявилося, не кожна одна з одною уживається. Кози в нас пасуться цілий рік, тобто взимку два рази, влітку – три рази. Вся місцева флора в їх розпорядженні. Ми для них на зиму вирощуємо кукурудзу, чоловік косить для них сіно на околицях. До того ж кози ще люблять ласувати гіллям дерев та кущів. Вони повністю на місцевому ресурсі, все, що тут росте, оце й їдять. За період лактації, 11 місяців, одна коза давала по 800 літрів, а цьогоріч ми чекаємо збільшення надоїв,
говорить Ірина Буряківська.
Пані Ірина розповідає, що навіть без спеціальної освіти їй доводилось успішно приймати тяжкі пологи у кози. Проте все-таки без ветеринара у господарстві Буряківських не обходиться. У день нашого візиту до них на сімейну ферму саме приїхав лікар, щоб оглянути кіз і дати господарям рекомендації. Тобто за здоров'ям рогатих білих красунь тут слідкують ретельно.

У кожного своя робота

У кожного своя робота
Як на справжній сімейній фермі, в господарстві «екобуряків» працюють винятково члени родини. Щоб усе встигнути, нікого не образити, ні про кого не забути , у сім'ї Буряківських чітко розподілені обов'язки. Видно, що сини Дмитра – Станіслав та Степан – тяжкої фізичної праці не бояться. Це хлопці, про яких у народі кажуть, – «жилаві»: вони і з батьком лопатами працюють, і за козами доглядають, ще й встигають виділити час для хобі. Стаса батьки називають юним натуралістом, оскільки хлопець любить блукати лісом, збирати ягоди, від нього жоден гриб «не втече». А Степан – юний технік: розбирає і збирає мотоцикли, дуже любить техніку.

Господиня Ірина, сміючись, говорить, що її головний обов'язок – бути мамою. Але додає, що догляд за козами в основному її рук справа.
Я бачу те, чого не бачать чоловіки. Тому, крім того, що я доглядаю за козами, мені ще й подобається наводити навколо порядок, щоб у мене скрізь порядки були: і в хаті, і на городі, і в господарстві,
говорить Ірина Буряківська.
Серед обов'язків голови родини – розвиток сімейної ферми, впровадження новацій у господарювання, установка різних технічних конструкцій, які допомагають спростити життя. До слова, господарство Буряківських не під'єднане до електромережі. Електроенергію вони отримують завдяки роботі вітряка. І саме Дмитро готує молочну продукцію, яку сім'я реалізує покупцям.

Продукти від «екобуряків»

Крім молока, Буряківські продають найрізноманітніші сири. Наприклад, господар нас пригощав і традиційним козячим сиром, і так званим «белперським трюфелем» – це щось на зразок швейцарського сиру, рецепт якого, за словами Дмитра, вигадали двадцять років тому.
Ми реалізуємо молочну продукцію людям, які стежать за своїм здоров'ям. Вони можуть як самі приїхати до нас за нею, так і ми можемо їм її доставити. Ми знаємо, що це за люди, вони знають, хто ми, вони нам симпатизують. Це такий своєрідний сімейний дружній обмін… Продаємо ми в основному молоко, а залишки переробляємо на сири, які теж мають попит,
— розповідає Дмитро Буряківський.
Буряківські вирощують та продають розсаду, ягоди та овочі. Оскільки городина та ягоди із саду вирощені в екологічно чистій місцевості, далеко від автомобільних доріг, промислових об'єктів і на органічних добривах, то вони користуються попитом у людей, які надають перевагу органічній іжі. Є практика співробітництва із людьми, які вживають сиру їжу, їм продукція з господарства Буряківських дуже смакує.
Ми не прагнемо стати великою фермою, бо у маленьких господарств усе ж є своя особливість – вони гарантують якість своєї продукції, оскільки часто знають усіх своїх клієнтів особисто. Дотації, державна допомога нам поки не потрібні. Оскільки ми на це дивимося так: коли ти щось отримуєш, то обов'язково щось втрачаєш, і необов'язково явно,
говорить пан Дмитро.
Можливо, Дмитро Буряківський не хоче допомоги від держави тому, що живе і господарює не за «законами бізнесу», у нього власна, особлива філософія життя… Проте він погоджується, що для людей, які вже мають чи планують створити сімейну ферму, допомога держави може бути дуже корисною.

До речі, проходячи подвір'ям Буряківських, я помітила, на перший погляд, купу хмизу.
Це підземна будівля із рецепракальним дахом, у якій живуть козли. Її допомогли збудувати волонтери,
відкрив ще один секрет господар.
До Буряківських часто навідуються екскурсії, будувати нові будівлі їм допомагають волонтери. Дмитро, сміючись, розповідає нам історію, як одного разу сім'я вирішила залишити у них «на канікули» сина, щоб він пожив за законами сільського життя і добряче попрацював фізично.
Хлопець не дуже хотів залишатися, але батьків послухав. От він і допоміг нам побудувати ці «підземні апартаменти для козлів,
— розповідає пан Дмитро.
Козлів Буряківські утримують окремо від кіз, в іншому приміщенні. Мовляв, завдяки цьому козяче молоко майже не має того специфічного запаху, через який його не можуть вживати деякі споживачі (найнеприємніший «аромат» йде справді від козлів, що зумовлено фізіологічними особливостями).

Наприкінці нашої екскурсії фермою Буряківських господар продемонстрував нам ставок. Помічаємо, що у ньому щось булькає, тож Дмитро пояснює, що це вітряк працює і за допомогою спеціальної технології подає у воду додатковий кисень. Рибу Буряківські вирощують поки що лише для себе, але не виключають, що в майбутньому вона може теж стати продукцією господарства «Екобуряки».
Гостини у Буряківських промайнули швидко. Дмитро та Ірина запросили нас у гості восени. Мовляв, найпривабливішою їх ферма стає саме тоді, коли збирають щедрий врожай. До того ж улітку господар із волонтерами планує щось будувати, добудовувати, ремонтувати. Планів у «екобуряків» удосталь. А головне – вони вірять, що за такими маленькими господарствами, як їхнє, – майбутнє нашої аграрної держави і здоров'я наших дітей, які нині, як ніколи раніше, потребують екологічно чистої їжі.
Людмила Лутицька, Kurkul.com
Фото: Олександр Романовський

Выполнено с помощью Disqus