Сільське господарство ― це переважно чоловічий бізнес. Окрім любові до рідної землі тут потрібна сильна рука, сталеві нерви, витримка і яскраві лідерські якості. Одним словом, треба бути Господарем. А що як до штурвала великого аграрного корабля стає жінка? Як вистояти під час шторму, утримати курс на успіх і довести корабель до цілі?
Ми розповімо вам про Тамару Скорук ― власницю й керманича СФГ «Скорук А.В.» в Дніпропетровській області. Сьогодні вона обробляє 15 тис. га землі, має пекарню і млин, піклується про 13 сіл. І головне ― вона залишається Жінкою: красивою, сильною і люблячою.

У 1982 році, щойно закінчивши школу, вона вийшла заміж. У 19 років уже народила сина. Здавалося б, сидіти вдома, виховувати дитину і чекати чоловіка з роботи. Але ситуацію змінила мама Тамари, яка в той час працювала на місцевому елеваторі.

Тамара Олексіївна стала завідуючою лабораторією з якості зерна. І хоча незабаром з'явилось власне сімейне господарство, мали вже свій млин і пекарню, але залишити роботу наважилася лише у 2002 році.

Коли розпадався Радянський Союз, був час, коли усім бажаючим роздавали землю. Чоловік пані Тамари Анатолій Володимирович запропонував і собі взяти.

«Ну а що? Дають, то давай спробуємо!», ― переконував дружину.

Разом із кумами взяли по 50 га землі. Тоді у селі загалом 17 сімей отримали землю. За словами пані Тамари, працювати було важко. Були колгоспи, і тих, хто вирішив працювати окремо від інших, влада не дуже любила. У місцевому колгоспі погрожували, що будуть звільняти всіх, хто якось допомагає одноосібниками. А техніки ні в кого не було, все було колгоспне.

Так розпочали власний аграрний бізнес. Із часом придбали парк техніки, почали надавати населенню послуги, поступово збільшили земельний банк. Розвивалися стрімко, вирощували багато пшениці, тому в 2002 р. побудували млин, щоб продавати борошно. Коли ж почали молоти зерно, задумалися про повноцінну переробку ― пекарню, адже і сировину мали, і можливості. Тим більше, що люди отримали б нові робочі місця. Через 3 роки ідею втілили в життя. Пані Тамара і досі пам'ятає перший спечений хліб, бо сама стояла біля печі разом з дівчатами.

Разом із пекарнею вирішили відкрити макаронну фабрику. Закупили імпортне обладнання, відкрили торгову марку «Аліна» ― на честь доньки. І хоча цей напрямок не був пріоритетним, сюди інвестували чимало коштів і праці. Із часом почали продавати не тільки макарони і борошно, але й крупи, відкрили власні магазини у кожному селі Томаківського, Нікопольського та Солинянського районів.
У цих магазинах також продають хліб. Ціна соціальна ― по 6,5 грн за буханець. Проте пані Тамара запевняє, що за якістю хліб ― наче домашній. Він спечений із білого борошна 1-го ґатунку, з яйцями і маргарином, без будь-яких зайвих домішок. Звичайно, пекарня не приносить хорошого прибутку, проте Тамара Скорук тішиться тим, що люди мають можливість купувати дешевий хліб, мають робочі місця, а в місцевий бюджет ідуть податки.

На пекарні сім'я Скоруків не зупинилася. Після просіювання борошна залишалося чимало відходів. Просто викидати на смітник було шкода. Тому швидко знайшли вихід ― розпочали займатися свинарством. Викупили в селі стару ферму, завезли 3 тис. голів свиней. Якщо із пекарнею було не надто складно, бо ж хліб пекти пані Тамару навчила мама, то у справі з фермою довелося опановувати нову професію.

Як виявилося, проблема була у самій фермі. Тварини, яких тут утримували раніше, часто хворіли. Свиней вирізали, але хвороби лишилися. Звичайно, коли Скоруки викупили приміщення, тут зробили ремонт. Проте це не дуже допомогло.З часом проект закрили, і більше до цієї справи не поверталися

Згодом набуті ветеринарні здібності стали в нагоді у птахівництві. Одного разу Анатолій Володимирович поїхав на сільськогосподарську виставку. Дружина знала, що чоловік не повернеться додому з порожніми руками, але чоловік все ж здивував.

Дружина зрозуміла, до чого йдеться, тому нагадала чоловіку, що у них і так уже є 3 тис. свиней. Куди ще гуси? Посперечалися й забули.

За 3 дні Анатолій Володимирович привіз додому гостинець з виставки ― 6 тис. маленьких гусенят :)

Гуси виросли і почали нести яйця. Знову дилема ― куди дівати яйця, їх же чимало. Після чергової сімейної наради вирішили будувати інкубатор і розводити птицю. Побудували 5 інкубаторів на 120 тис. яєць у кожному. А це 600 тис. яєць! Разом із чоловіком пані Тамара власноруч викладала яйця, доглядала за ними.

Так у господарстві з'явилося птахівництво. Згодом завели ще й курей. Та й у пекарню треба було яєць.

Життя у сім'ї Скоруків налагодилося. Діти виросли, бізнес процвітав. Вони вирощували зерно, пекли хліб, продавали крупи, займалися тваринництвом і птахівництвом. Нарешті вирішили зробити у будинку ремонт. Щоби дружину не турбувати шумом перфоратора, Анатолій Володимирович відправив її та доньку відпочивати, а удвох із сином взялися хазяйнувати.

Пані Тамара з чоловіком частину офісного приміщення облаштували для проживання. Оселилися і тішилися, що тепер на роботу їхати не треба було ― достатньо просто зійти сходами вниз.

Потім настав 2012 рік. Страшна посуха, неурожай і великі збитки стали неабияким випробуванням для українських аграріїв. Та, мабуть, жоден із них не пройшов через те, що судилося Тамарі Олексіївні.

У грудні 2012 року чоловік пані Тамари Анатолій Володимирович поїхав у банк домовлятися про кредит, щоб виплатити людям заробітну плату. Дорогою потрапив у жахливу аварію і живим додому більше не повернувся. В одну мить Тамара Олексіївна лишилася одна. На її плечі лягли борги, велике господарство, і недобудована хата.

Уже в березні, через 3 місяці після смерті Анатолія Володимировича, пані Тамара стала обласним депутатом, набравши 72% голосів. Жінка говорить, що пішла в політику, бо треба було і господарство рятувати, і район розвивати. За векселями брала в «Бізон-Тех» насіння і засоби захисту рослин, кредитними грошима платила людям заробітну плату. На щастя, ніхто з працівників не полишив пані Тамару, усі підтримали і допомогли не втратити те, що вони з чоловіком будували 20 років.

Допомагав і син, адже багато чого навчився у батьків. Узяв в оренду 7 тис. га землі, посадив садок, закупив техніку. За кілька років роботи на землі пробував вирощувати зернові на зрошуванні, зараз зацікавився рисом і гарбузами.

За 5 років після трагедії пані Тамара не просто зберегла господарство. Завдяки підтримці друзів та родини вона створила велику успішну сімейну компанію, яка піклується про землю і людей, дає їм хліб і роботу. Як і раніше, у господарстві постійно працює 170 чоловік. Окрім того, на сезонні роботи додатково наймають близько 700 робітників.

Жінка покинула політику, бо розчарувалася у процесі. Але про район не забуває. Під її крилом 13 сільських рад. Щороку разом з іншими підприємцями вони запрошують зірок української естради дати концерт у районі, спонсорують свята, допомагають школам, дитсадкам, будинкам культури і ФАПам. Не відмовляє і пересічним людям, коли ті потребують допомоги, бо з власного досвіду знає, що таке біда.

У пам'ять про чоловіка дружина утримує 5 різновікових футбольних команд. Купує їм спортивну форму, спонсорує участь у змаганнях і турнірах. У щорічних чемпіонатах беруть участь і її син, і онуки. І не дивно, бо ж футбол ― це сімейне.

Єдина справа чоловіка, яку Тамара Олексіївна не завершила, ― це будинок. Він і далі стоїть недобудований ― величезний і порожній. А домівкою пані Тамари стало приміщення офісу, яке не залишає, хоча діти й запрошують жити до себе.

Тамарі Олексіївні випала нелегка доля, але завдяки дітям і друзям вона вистояла, розбудувала своє господарство, зробила його успішним. У пані Тамари ще багато планів, і її ентузіазм та життєвий оптимізм переконують нас, що вони обов'язково втіляться в життя. Бо хто сказав, що жінка на кораблі ― це до нещастя? :)