SHARE
Тамара Скорук:
Я живу за принципом: «Легше давати, аніж просити»
Тамара
Скорук:
Я живу за принципом: «Легше давати, аніж просити»
Сільське господарство ― це переважно чоловічий бізнес. Окрім любові до рідної землі тут потрібна сильна рука, сталеві нерви, витримка і яскраві лідерські якості. Одним словом, треба бути Господарем. А що як до штурвала великого аграрного корабля стає жінка? Як вистояти під час шторму, утримати курс на успіх і довести корабель до цілі?
Ми розповімо вам про Тамару Скорук ― власницю й керманича СФГ «Скорук А.В.» в Дніпропетровській області. Сьогодні вона обробляє 15 тис. га землі, має пекарню і млин, піклується про 13 сіл. І головне ― вона залишається Жінкою: красивою, сильною і люблячою.
Все почалося з мами...
У 1982 році, щойно закінчивши школу, вона вийшла заміж. У 19 років уже народила сина. Здавалося б, сидіти вдома, виховувати дитину і чекати чоловіка з роботи. Але ситуацію змінила мама Тамари, яка в той час працювала на місцевому елеваторі.
«Одного разу вона прийшла до мене: «Доню, у нас на елеваторі звільнилося місце візирувальника! Іди працювати! Це ж золоте дно!». Візирувальник займається тим, що бере проби зерна для перевірки у лабораторії. Я погодилася. Думала, піду на рік-два, а в результаті пропрацювала на елеваторі аж 20 років»,
― згадує Тамара Скорук.
Уже за 2 місяці роботи, пройшовши курси в Харкові, пані Тамара отримала підвищення ― її призначили на посаду лаборанта. Працюючи, вона навчалася на заочному відділенні в Дніпропетровському технологічному технікумі за спеціальністю «Зберігання і переробка зерна». Через 4 роки у лабораторії звільнилася посада завідувача. Пані Тамарі запропонували підвищення. Жінка згадує, що боялася обіймати таку високу посаду. У неї не було вищої освіти, та й місце призначалося для іншої дівчини. Однак директор елеватора не прийняв відмови. Мовляв, головне не диплом, а розуміння справи і відповідальність.

Тамара Олексіївна стала завідуючою лабораторією з якості зерна. І хоча незабаром з'явилось власне сімейне господарство, мали вже свій млин і пекарню, але залишити роботу наважилася лише у 2002 році.

Від елеватора до свого господарства

Коли розпадався Радянський Союз, був час, коли усім бажаючим роздавали землю. Чоловік пані Тамари Анатолій Володимирович запропонував і собі взяти.

«Ну а що? Дають, то давай спробуємо!», ― переконував дружину.

Разом із кумами взяли по 50 га землі. Тоді у селі загалом 17 сімей отримали землю. За словами пані Тамари, працювати було важко. Були колгоспи, і тих, хто вирішив працювати окремо від інших, влада не дуже любила. У місцевому колгоспі погрожували, що будуть звільняти всіх, хто якось допомагає одноосібниками. А техніки ні в кого не було, все було колгоспне.
«Ми вночі колгоспними тракторами орали землю, вночі сіяли, обробляли і вночі ж збирали урожай. Пам'ятаю, після продажу першого урожаю ми сиділи з кумами за столом, а на столі ― купа грошей. Куми ж одразу почали планувати, який ремонт у хаті зроблять, яку машину куплять. У мого чоловіка плани були інші. Він віддав їм їхню половину, а на нашу частину запланував купити трактор»,
― згадує Тамара Скорук.
Перший хліб
Так розпочали власний аграрний бізнес. Із часом придбали парк техніки, почали надавати населенню послуги, поступово збільшили земельний банк. Розвивалися стрімко, вирощували багато пшениці, тому в 2002 р. побудували млин, щоб продавати борошно. Коли ж почали молоти зерно, задумалися про повноцінну переробку ― пекарню, адже і сировину мали, і можливості. Тим більше, що люди отримали б нові робочі місця. Через 3 роки ідею втілили в життя. Пані Тамара і досі пам'ятає перший спечений хліб, бо сама стояла біля печі разом з дівчатами.
«Перший день роботи, а в нас у робітниці день народження. Вирішили, що поки не спечемо хліб, святкувати не будемо. Як почали зранку замішувати тісто, то о 10-й годині вечора тільки дістали з печі перший хліб. Втомилися, але були задоволені. Це ж наш перший хліб! Він нам тоді був найсмачнішим із тих, що ми куштували за все життя!»,
― посміхаючись, згадує Тамара Скорук.
Разом із пекарнею вирішили відкрити макаронну фабрику. Закупили імпортне обладнання, відкрили торгову марку «Аліна» ― на честь доньки. І хоча цей напрямок не був пріоритетним, сюди інвестували чимало коштів і праці. Із часом почали продавати не тільки макарони і борошно, але й крупи, відкрили власні магазини у кожному селі Томаківського, Нікопольського та Солинянського районів.
У цих магазинах також продають хліб. Ціна соціальна ― по 6,5 грн за буханець. Проте пані Тамара запевняє, що за якістю хліб ― наче домашній. Він спечений із білого борошна 1-го ґатунку, з яйцями і маргарином, без будь-яких зайвих домішок. Звичайно, пекарня не приносить хорошого прибутку, проте Тамара Скорук тішиться тим, що люди мають можливість купувати дешевий хліб, мають робочі місця, а в місцевий бюджет ідуть податки.

Як я стала ветеринаром?

На пекарні сім'я Скоруків не зупинилася. Після просіювання борошна залишалося чимало відходів. Просто викидати на смітник було шкода. Тому швидко знайшли вихід ― розпочали займатися свинарством. Викупили в селі стару ферму, завезли 3 тис. голів свиней. Якщо із пекарнею було не надто складно, бо ж хліб пекти пані Тамару навчила мама, то у справі з фермою довелося опановувати нову професію.
«Свинарство потребує не лише чималих капіталовкладень, а й наполегливої праці. Важко було знайти хорошого ветеринара, зоотехніка. Часто доводилося власноруч і пологи у свиноматок приймати, і доглядати їх. Після такого «прикипаєш» до тих тварин. Неможливо було без сліз дивитися, як у тебе на руках мруть 17 поросяток, яких тільки-но народила свиноматка. А ти не знаєш, від чого вони мруть і як цьому зарадити»,
― говорить жінка.
Як виявилося, проблема була у самій фермі. Тварини, яких тут утримували раніше, часто хворіли. Свиней вирізали, але хвороби лишилися. Звичайно, коли Скоруки викупили приміщення, тут зробили ремонт. Проте це не дуже допомогло.З часом проект закрили, і більше до цієї справи не поверталися
Гуси-лебеді: фантастичні звірі і як за ними доглядати
Згодом набуті ветеринарні здібності стали в нагоді у птахівництві. Одного разу Анатолій Володимирович поїхав на сільськогосподарську виставку. Дружина знала, що чоловік не повернеться додому з порожніми руками, але чоловік все ж здивував.

«Томо, якби ти знала, які тут гуси! Тут гусак мені по пояс, дивиться на мене блакитними очима! Які ті очі!»,
― із захватом розповідав дружині по телефону Анатолій Володимирович.
Дружина зрозуміла, до чого йдеться, тому нагадала чоловіку, що у них і так уже є 3 тис. свиней. Куди ще гуси? Посперечалися й забули.

За 3 дні Анатолій Володимирович привіз додому гостинець з виставки ― 6 тис. маленьких гусенят :)
«6 тисяч манюніх гусеняток! Ви уявляєте собі? Ми з чоловіком уночі будували грубки, щоб їх зігріти. Виходили ми їх, вигодували. А чоловік правду казав ― гуси схрещені з лебедями, великі, гарні, з блакитними очима»,
― посміхається Тамара Скорук.
Спочатку гуска, а потім яйце
Гуси виросли і почали нести яйця. Знову дилема ― куди дівати яйця, їх же чимало. Після чергової сімейної наради вирішили будувати інкубатор і розводити птицю. Побудували 5 інкубаторів на 120 тис. яєць у кожному. А це 600 тис. яєць! Разом із чоловіком пані Тамара власноруч викладала яйця, доглядала за ними.
«Я ― технолог з переробки зерна, чоловік ― інженер-механік, а довелося вчитися лупити тих гусей. Я жила в тому інкубаторі! Гуси несуть великі яйця, у них дві оболонки всередині. Гусеня тільки носик проклюнуло, далі йому треба допомагати, тому що саме воно не може пробити шкаралупу і задихається. Ото ж хтось на гулянки їздив, а я сиділа над тими яйцями»,
― розповідає Тамара Скорук.
Так у господарстві з'явилося птахівництво. Згодом завели ще й курей. Та й у пекарню треба було яєць.
Коли робота стає домом
Життя у сім'ї Скоруків налагодилося. Діти виросли, бізнес процвітав. Вони вирощували зерно, пекли хліб, продавали крупи, займалися тваринництвом і птахівництвом. Нарешті вирішили зробити у будинку ремонт. Щоби дружину не турбувати шумом перфоратора, Анатолій Володимирович відправив її та доньку відпочивати, а удвох із сином взялися хазяйнувати.
«Спочатку ми планували замінити вікна і переклеїти шпалери. Потім у процесі роботи вирішили знести
пару стін. У результаті, коли мама з сестрою
повернулися, то на місці будинку застали один
фундамент. Знесли ми з батьком хату, вирішили
будувати нову ― велику. А речі перенесли в офіс», ― розповідає Максим Скорук, син Тамари Олексіївни.
Пані Тамара з чоловіком частину офісного приміщення облаштували для проживання. Оселилися і тішилися, що тепер на роботу їхати не треба було ― достатньо просто зійти сходами вниз.
2012: не здатися
Потім настав 2012 рік. Страшна посуха, неурожай і великі збитки стали неабияким випробуванням для українських аграріїв. Та, мабуть, жоден із них не пройшов через те, що судилося Тамарі Олексіївні.

У грудні 2012 року чоловік пані Тамари Анатолій Володимирович поїхав у банк домовлятися про кредит, щоб виплатити людям заробітну плату. Дорогою потрапив у жахливу аварію і живим додому більше не повернувся. В одну мить Тамара Олексіївна лишилася одна. На її плечі лягли борги, велике господарство, і недобудована хата.
«Увечері, в день смерті чоловіка, мені сказали, що моє господарство уже ділять. Усі чекають, коли я здамся, щоби розібрати те, що лишиться. Від мене відвернулися всі. В одному банку, коли я просила у них відтермінувати виплату кредиту, мені в очі сказали: «Півроку ще почекаємо, а раптом ваше господарство розтягнуть». Єдиними, хто в мене повірив, були Credit Agricole Bank і компанія «Бізон-Тех». Вони дали мені в кредит гроші і ресурси, щоби продовжувати вести господарство. Завдяки їм я не здалася, почала працювати. Знаєте, було дуже важко. У мене не було часу навіть поплакати за чоловіком»,
― зі сльозами на очах говорить Тамара Олексіївна.
Уже в березні, через 3 місяці після смерті Анатолія Володимировича, пані Тамара стала обласним депутатом, набравши 72% голосів. Жінка говорить, що пішла в політику, бо треба було і господарство рятувати, і район розвивати. За векселями брала в «Бізон-Тех» насіння і засоби захисту рослин, кредитними грошима платила людям заробітну плату. На щастя, ніхто з працівників не полишив пані Тамару, усі підтримали і допомогли не втратити те, що вони з чоловіком будували 20 років.

Допомагав і син, адже багато чого навчився у батьків. Узяв в оренду 7 тис. га землі, посадив садок, закупив техніку. За кілька років роботи на землі пробував вирощувати зернові на зрошуванні, зараз зацікавився рисом і гарбузами.
«Хто сказав, що в Україні не можна вирощувати рис? Можна! Ми можемо виростити що завгодно. Скажіть, що треба, ми вивчимо питання, дослідимо ринок і виростимо, якщо буде збут. Коли до нас приходять і просять виростити огірки чи помідори, нас, у першу чергу, цікавить контракт. Якщо він є, ми розберемося, навчимося і виростимо!», ― говорить Максим Скорук.

Бути Жінкою ― дбати, піклуватися, любити
За 5 років після трагедії пані Тамара не просто зберегла господарство. Завдяки підтримці друзів та родини вона створила велику успішну сімейну компанію, яка піклується про землю і людей, дає їм хліб і роботу. Як і раніше, у господарстві постійно працює 170 чоловік. Окрім того, на сезонні роботи додатково наймають близько 700 робітників.
«Якось ми продавали чищену цибулю на пельмені. Чищена ― вона ж дорожча. Найняли пенсіонерів. Робота не важка. І нам добре, і їм, бо щодня мають додаткових 300―400 грн. Із 1992 року до цього часу я жодного разу не затримала виплату зарплат. Був у мене хліб чи не було, я завжди виплачувала людям гроші. Бо в них діти, сім'ї»,
― говорить Тамара Олексіївна.
Жінка покинула політику, бо розчарувалася у процесі. Але про район не забуває. Під її крилом 13 сільських рад. Щороку разом з іншими підприємцями вони запрошують зірок української естради дати концерт у районі, спонсорують свята, допомагають школам, дитсадкам, будинкам культури і ФАПам. Не відмовляє і пересічним людям, коли ті потребують допомоги, бо з власного досвіду знає, що таке біда.
«Я живу за принципом: «Легше давати, аніж просити». Сьогодні є багато людей знедолених, кинутих, бідних. Вони всі йдуть і йдуть. І всі їхні проблеми я пропускаю через себе. Знаю, що так не треба, але не можу. Приходить жінка з дитиною, яка сліпне. Як відмовити? Я знаю, як важко наважитися на те, щоб просити», ― пояснює жінка.
У пам'ять про чоловіка дружина утримує 5 різновікових футбольних команд. Купує їм спортивну форму, спонсорує участь у змаганнях і турнірах. У щорічних чемпіонатах беруть участь і її син, і онуки. І не дивно, бо ж футбол ― це сімейне.
«Коли я виходила заміж за Анатолія Володимировича, він мені сказав: «На першому місці в мене футбол, на другому ― риболовля, а на третьому ― ти. Хочеш, погоджуйся, а не хочеш ― то ні». Я ж думала, з часом все це відпаде ― і футбол, і риба. Нічого подібного! Він їде рибалити, я з дітьми їду з ним. Що поробиш, любов!»,
― розводить руками Тамара Олексіївна.
Єдина справа чоловіка, яку Тамара Олексіївна не завершила, ― це будинок. Він і далі стоїть недобудований ― величезний і порожній. А домівкою пані Тамари стало приміщення офісу, яке не залишає, хоча діти й запрошують жити до себе.
«Чоловік будував цей будинок для нас. Зробив там басейн. Мріяв, що на старості будемо там жити, проводити час з онуками, приймати друзів. Це був будинок для великої родини. Я зараз живу в офісній будівлі і не хочу звідти їхати. А цей будинок добудую і зроблю там реабілітаційний центр для дітей. Буде про нас пам'ять»,
― розповідає жінка.
Тамарі Олексіївні випала нелегка доля, але завдяки дітям і друзям вона вистояла, розбудувала своє господарство, зробила його успішним. У пані Тамари ще багато планів, і її ентузіазм та життєвий оптимізм переконують нас, що вони обов'язково втіляться в життя. Бо хто сказав, що жінка на кораблі ― це до нещастя? :)
© Катерина Никончук, Kurkul.com
Выполнено с помощью Disqus