Любов до землі має бути взаємною

Хто ще може так гарно сказати про яблука: «Воно жовте, як сонце, і солодке, як мед»? Хто точно виконує «лікарську» норму і з'їдає 113 кг яблук на рік? Сьогодні ми познайомимо вас із чоловіком, який полонить ваші серця як мінімум на найближчі кілька днів. Цього разу ми розкриваємо для вас історію життя та професійного становлення фермера-садівника з Вінниччини Андрія Багрія.

Дорогу до села Строїнців, що на Вінниччині, змочив легкий дощ. Але, як виявилося, ми були швидшими за стихію і встигли побувати в гостях у нашого героя до того, як сувора ґрунтова дорога перетворилася на місиво.
Оскільки чоловік працює у чотирьох маленьких господарствах, що тісно переплетені між собою, не будемо розмежовувати, де конкретно побувала наша команда і поля якого підприємства дослідила. Адже все одно усе, що ми побачили, — справа працьовитих рук Андрія Багрія. Чоловік є засновником господарства «Прима-Я», а також працює ще в трьох: «Агромрія», «Обрій» та «Полониця». Десь він — співвласник чи засновник, а десь — керівник. Разом земельний банк підприємств становить 1 тис. га. Небагато, але цілком вистачає для того, щоб бути зайнятим із ранку й до ночі.
До слова, займається Андрій Багрій лише рослинництвом. Вирощує пшеницю, ячмінь, сою та соняшник. Є досить багато і ягідних культур: малина, смородина, ожина, лохина, а також кісточкові — черешня та слива. 4 га віддано під груші, але основна культура — яблуні, під які відведено 300 га землі.
«Відверто скажу, ніколи не планували і не плануємо найближчими роками займатися тваринництвом. Не наша це галузь. Потрібні додаткові фахівці, інвестиції, бізнес-план і, найголовніше, — потрібна земля, тому що тваринництво — це перш за все кормова база. Треба досить багато полів виділяти для забезпечення тварин кормами»
Зараз у чотирьох господарствах працюють 150 осіб, а в сезон кількість працівників збільшується до 500. Зерно зберігають у кількох власних складських приміщеннях, але основний об'єм відвантажують на елеватор за
3 км від села. З техніки мають усе необхідне, а зважаючи на те, що основний акцент Андрій Багрій робить на яблука, аграрний автопарк у чоловіка особливий.
Оскільки сади обробляються технікою малої потужності, нам треба багато і невеликих тракторів, адже дуже важливо, щоб вони нормально входили в наші міжряддя. Тракторів західного виробництва у нас небагато, натомість є китайські. Звичайно, є і трактори для рільництва, які обробляють поля, а також комбайни українського та німецького виробництва для збирання урожаю.

Знову яблука?

Так, це не дежавю, — до цього ми вже писали про фермера-садівника з Вінниччини Миколу Вовка. Але його яблука виявилися настільки смачними, що ми вирішили побувати ще й у Андрія Багрія та скуштувати плоди і з його садів.

Чоловік розповідає, що має близько 2 млн яблунь! Здавалося б, як можна відстежити кожне дерево та вчасно помітити негаразди, якщо такі трапляються? Виявляється, можна. Одразу помітно професійний підхід: дерева одне в одне, плоди рясно обліпили кожну гілку, а працівники, мов бджоли, шурхають між рядами, проводять обрізку та наводять порядок.

До речі, про бджіл. Є у Андрія Багрія і 200 вуликів, але особисто на пасіці чоловік не господарює. Та й нашому відеооператору радив не виходити з авто, бо покусають. Але кілька фото (без жертв та укусів) ми все-таки зробили! І навіть сфотографували бджоломатку.
«Ми їх тримаємо винятково через те, що нам потрібно запилювати сади. Без запилення квітучий сад може залишитися без урожаю. На період цвітіння, в травні, ми вивозимо вулики у сад»
Яблука Андрій Багрій вирощує різних сортів: від ренет Семиренка до нових, виведених на основі Голден Делішес. Але зі збутом продукції доводиться непросто. У зв'язку з останніми подіями українські фермери втратили один із основних іноземних ринків збуту, а наш власний ринок переживає не найкращі часи. Дорогі яблука люди не купують, тому пан Андрій шукає інші варіанти.
Це Азія та Близький Схід, але там інші уподобання. У нас люди звикли до Семиренка, Голдена, Айдареда, Гали. А в Азії чи на Близькому Сході надають перевагу сортам Фуджі, Ред, червоному Голдену та їхнім клонам. Наприклад, сорт Ред Чіф — це яблуко, яке ми зараз вирощуємо саме для нових ринків.

Чому саме фермер?

Народившись у селі, де традиційно займалися садівництвом, у Андрія Багрія просто не було іншого вибору, ніж стати фермером. До того ж на вибір чоловіка істотно вплинув батько, про що зараз аграрій згадує з усмішкою.
«Він вплинув на мій вибір кардинально. Коли я закінчив школу, батько сказав, що буду йти навчатися на агронома, і на цьому все було вирішено. Я не сперечався. Не кажу, що не хотів, але це було в першу чергу його рішення, а потім вже моє»
І хоча спочатку чоловік пішов навчатися на агронома, згодом відчув нестачу знань, отримати які відправився до Києва. Там вчився вже на факультеті плодівництва, мабуть, інтуїтивно розуміючи, що саме це стане справою його життя.
Не доводилося особливо довго думати і вибирати, чим займатися. Не буду приховувати, що це подобається. Коли оце така пора, як зараз, бачиш, як яблука наливаються кольором, розміром і навіть запахом — ці враження не передати. Не менш цікаво зайти до саду в травні, коли він цвіте! Це просто супер, тому що всі яблука, які ми зараз бачимо, треба помножити на 50 — оце стільки квіточок, кожна з яких пахне, бджоли шумлять… Це той момент, заради якого варто працювати в садівництві.
Коли пану Андрію виповнився 21, він пішов працювати агрономом у рідному селі. Згадує, що тоді сільське господарство було не в найкращому стані. 90-ті, криза. «Бізнесменами» фермерів тоді точно не називали. Утім, із часом інтерес іноземців до українських чорноземів зробив свою справу: сільське господарство почало розквітати.
«Я пам'ятаю ті часи, коли по Україні пустували мільйони гектарів земель, які не оброблялися. І лише з приходом іноземних інвестицій стали впроваджуватися нові технології. Вперше в Україні сільське господарство почали називати бізнесом, тому що раніше такого поняття не було: колгосп і крапка. І дійсно, до приходу іноземних компаній колгоспи кінці з кінцями не могли звести»
Зараз у сільському господарстві працює майже вся родина Андрія Багрія: і батьки, і брат із сестрою. Це дуже стимулює і налаштовує на роботу, адже сімейне фермерство — той шлях, яким давно вже мали піти українські аграрії, вважає чоловік.
Я знаю багато випадків, коли діти моїх колег, отримуючи дуже низьку заробітну плату, якої не вистачає навіть на оренду квартири, все одно хочуть жити у Києві чи Вінниці, але аж ніяк не в селі. Хоча робота в селі з батьками-фермерами приносить більш серйозні фінансові надходження, ніж якась інша робота у столиці.

Багато дітей та обмаль часу

На так зване «робоче місце» чоловік потрапляє близько о пів на восьму ранку. Поняття нормованого робочого дня у аграрія немає, але для себе пан Андрій визначив єдине правило: що б не трапилося, а неділя — вихідний у всіх.
Таку схему роботи я запровадив на всіх своїх підприємствах. Чи посівна, чи жнива — неділя завжди вихідний день. Такого немає майже ні в одному сусідському сільгосппідприємстві. Я вважаю, важливо, коли у людини є гарантований вихідний. Адже ми в селі живемо, у кожного ще вдома багато турбот. Та іноді я й сам відчуваю, що треба приділити увагу дітям, а комусь — онукам. Тому думаю, що саме таким шляхом треба намагатися працювати, щоб у людей була можливість не тільки для роботи, а ще й для себе та відпочинку.
До речі, дітей в Андрія Багрія троє. Найменшій — донечці, всього 5 років, а синам 11 і 14. Про те, яким би хотів бачити їхнє майбутнє, чоловік ще не думав. Але точно знає, що не буде наполягати на сільському господарстві. Головне, щоб діти виросли гарними людьми.
«Кожен батько хотів би, щоб діти були біля нього і працювали, і справу продовжували. Але з огляду на виклики цього світу мушу сказати, що мене більше хвилює, щоб діти виросли добрими людьми. От просто були добрими до сім'ї, до ближніх, знайомих, щоб вони були справедливими, хорошими і порядними. Якщо це буде, то все решта — не проблема. Я не вважаю, що в нашій державі є глобальне безробіття. Людина, яка хоче щось знати, вміти і працювати, обов'язково знайде, де себе реалізувати»
Зараз діти пана Андрія бувають і на полях, і в садах, але не часто. Поки діти ще маленькі, їхнім вихованням займається переважно дружина Людмила, але чоловік сподівається, що скоро вона допомагатиме йому контролювати фінанси, адже за спеціальністю жінка бухгалтер.

Щодо хобі, то у цьому плані чоловік поділяє захоплення своїх дітей. Раз на рік юним рибалкам вдається витягнути тата із собою на риболовлю. Решту часу (коли він залишається) Андрій Багрій проводить із родиною вдома. А якщо й вирішує податися взимку на гірськолижний курорт, то не сам. Любить чоловік радувати своїх підлеглих, тому нещодавно у Карпатах побували працівники його господарств.
Я намагаюся приділити більше уваги людям, своїм робітникам. На лижі возив їх. Просто орендували туристичний автобус, поїхали на Закарпаття, вчилися їздити на лижах. Звичайно, поїхали не всі, але подорож була безкоштовною для тих, хто виявив бажання.
Мабуть, зараз багато хто подумав: не може бути, що керівнику так важко знайти вільний час на себе та на відпочинок. Але справа у тому, що для тих чотирьох господарств, якими опікується чоловік, він «і швець, і жнець, і на дуду грець».

У очікуванні надійного плеча

Зараз підприємства пана Андрія разом дають до 5-6 тис. т яблук на рік. Такий обсяг спонукає шукати вигідні пропозиції для збуту, а також місця для зберігання продукції. Для цього нещодавно побудували два фруктосховища — на 350 т і
1 тис. т. Але і їх мало для того, аби вмістити весь урожай, тому додаткові площі доводиться орендувати. Чоловік налаштований поступово забезпечити себе власними «холодильниками», але це задоволення не з дешевих. Тому доводиться шукати банки-партнери, які допомагатимуть реалізовувати задумане.
Кредити частково допомагають нам зробити щось більше, ніж ми можемо самі. Для садівництва постійно потрібні великі обігові кошти на засоби захисту, добрива, оплату ручної праці. Порівняно з рільництвом це дуже затратна галузь, яка потребує набагато більше витрат. Тому ми практично кожного року працюємо ще й на кредитних коштах для того, щоб зробити трохи більше, ніж можемо собі дозволити.
Чоловік розповідає, що раніше держава частково компенсувала витрати на закладку молодих садів, особливо на придбання саджанців, і це було серйозною підтримкою. Зараз такої можливості фермери не мають, тому доводиться розраховувати на власні кошти або на допомогу банківських структур.
«Цього року ми почали нову для себе співпрацю з банком ПУМБ. До цього працювали з іншими. Оскільки ми орендуємо землю, то не можемо закласти її як заставне майно для банку. Так само і техніку, яку більшість банків оцінюють лише як купу металобрухту. Але якщо банк має конкретну позицію, є програма і вони дійсно хочуть працювати із сільськогосподарськими підприємствами, то знаходять шляхи, щоб і майно наше розглянути як заставу, і все інше. Мій менеджер Олександр — це живий приклад, що ПУМБ цього захотів, і нині ми співпрацюємо»
Окрім банківської підтримки, розраховує фермер і на «милість» із боку держави. Самостійно експортувати свою продукцію в інші країни досить ризиковано, адже немає жодних гарантій. А тому чоловік сподівається, що тут своє «плече» підставить держава. Для себе ж Андрій Багрій вже визначив мету: добитися урожайності яблук 100 т/га.

Нішеві культури

Окрім яблук багато уваги і часу на підприємствах Андрія Багрія надають ягодам. У 2007 році в «Обрії» з'явилася перша в Україні промислова плантація лохини. Небагато, всього 1 га. Тоді ягода добре себе зарекомендувала, адже ціни на лохину досить високі. Та й зараз динаміка попиту на цей продукт у всьому світі, зокрема й в Україні, лише зростає.
Тоді, у 2007-му, це не була та ягода, яку Україна вирощувала в лісах, Карпатах, на Волині. Це була культурна лохина, яку традиційно тепер вирощують в усьому світі, але у нас ще не було її жодної промислової плантації. Лохина наділена дуже гарними якостями і для зору, і для тих, хто хворіє на цукровий діабет, а ще, кажуть, дуже корисна для онкохворих.
Насправді вирощувати лохину на Поділлі не так просто. Для того, щоб в «Обрії» з'явилися перші кущі, довелося попошукати саджанці, яких в Україні зовсім не було. Закуповували імпортні, на що йшло чимало коштів. Та й зараз, кажуть, не менше. Адже у дикому вигляді на ґрунтах Вінниччини ця ягода не росте. Доводиться створювати спеціальні умови для того, щоб не втрачати зі свого «асортименту» цю корисну рослину.
«Ми і торф кислий завозимо, і компости спеціальні, і тирсу, опалий перегній із хвойних лісів. Це постійний процес, нам весь час треба цим займатися, вносити спеціальні добрива. Недарма за неї платять великі гроші, тому що за лохиною дуже непросто доглядати»
До всього додається ще один неприємний факт: шпаки можуть знищити гектар-другий вашого довгоочікуваного урожаю. У всьому світі люди давно шукають методи боротьби з пернатими, що дуже ласі до лохини. У пана Андрія за всі дев'ять років практики вирощування ягід такої напасті не було. Але цього року шпакам до смаку припала його лохина. Тож тепер шукають шляхи вирішення цієї проблеми.
Ми були не готові до цього. Але є методи боротьби: пушки, кричалки, куди записують голоси диких хижих птахів. Шпаки їх бояться і втікають. А взагалі у світі є спеціально навчені треновані яструби, яких привозять на плантацію, вони літають і відганяють шпаків. Головне, щоб яструб не зловив птаха, тому що він полетить його десь їсти, а його завдання, щоб він літав постійно, тому їх тренують. Свого часу я був у Сполучених Штатах Америки, то там на черешневих садах цей метод активно використовують.

Диктатура технологій чи особистий підхід?

Зараз Андрій Багрій згадує, як у роки студентства та на початку своєї кар'єри думав, що секретом успішного підприємства є жорстке дотримання технології посіву та впровадження усіх аграрних новинок. З роками, а головне — з досвідом, чоловік зрозумів: справа зовсім у іншому.
Виробнича дисципліна і дотримання технологій дійсно потрібні, щоб досягати певних результатів, із цим важко не погодитися. Але за багато років роботи в сільському господарстві все-таки робиш висновок, що насправді найголовніше — це люди. Навіщо б все цвіло, а потім плодоносило, якщо не для людей? Має бути зиск і користь у першу чергу тим, хто тут живе і працює, людям, які дають землю для цієї роботи. Тоді з'являються справжній сенс і цікавість до того, що ти робиш, бо люди — це найголовніше.
Почувши основні життєві принципи аграрія, розуміємо, чому своїм пайовикам Андрій Багрій платить дуже пристойну для нашого часу орендну плату — 12 відсотків від вартості земельної ділянки. Адже саме тим, у кого орендує землю, чоловік завдячує успіхом свого бізнесу.
«Пайовики — це люди, які дали можливість нам працювати. Без пайової землі, яку вони нам дали в оренду, не було б підприємства. Але, на жаль, у нашій країні пайовик — людина безправна: ніби власник землі, але забрати її не може, орендна плата така, як зверху встановили. Боротися з цим на рівні держави я не можу, намагаюся щось робити на рівні свого підприємства. Кожного року, наскільки це дозволяють фінансові можливості, збільшую орендну плату і завжди дуже лояльно ставлюся до тих людей, які хочуть забрати свою землю»
Щоправда, забрати землю з-під оренди садівника непросто. Адже на цих ділянках землі ростуть дерева, посаджені не на один рік, які вже не належать власнику паю. Тому через це виникає багато конфліктів. Андрій Багрій запевняє, що намагається не відмовляти людям, якщо хтось вирішує самостійно обробляти свою землю.
Якщо людина хоче працювати — будь ласка, адже не ті зараз економічні умови в нашій державі, щоб обмежувати фермерський рух. Але я впевнений, що рано чи пізно сільське господарство України буде представлене не «божевільними» холдингами по 100, 200, 500 тис. га землі, а саме фермерськими господарствами від 1 га до 1 000 га, але ні в якому разі не холдингами.

Допомагати стало важче

Раніше, розповідає Андрій Багрій, можливостей зробити щось для рідного села було значно більше. Із набуттям чинності процесу децентралізації коштів на модернізацію поменшало. Тепер добре живуть лише ті села, поблизу яких є великі магазини, ринки чи заправки. Врятувати і підтримати нормальний ритм життя у селах без «благ цивілізації» можуть хіба що сільгоспвиробники, якщо такі є. Тому все, що стосується амбулаторій, дитячих садочків, шкіл, доріг, — у Андрія Багрія на постійному контролі.
Для справжньої децентралізації було б дуже розумно, щоб ПДВ сплачували у місцеві громади. От тоді б реально з'явилися кошти у сільських рад і на дитячі садочки, і на школи, і амбулаторії, і дороги, і на благоустрій села. Є дуже бідні занедбані села, поблизу яких по кілька тисяч гектарів землі. То якби ПДВ з них надходили до місцевих громад, ми б ці села через кілька років не впізнали. Тим більше, на рівні сільських рад практично немає корупції, про яку ми чуємо з екранів телевізорів. Ну яка в сільській раді може бути корупція? Хіба курку хтось занесе сільському голові та й усе. На жаль, не тим шляхом пішла децентралізація.
Але вплинути на це жителі села не можуть, тому чоловік допомагає чим може, бо любить своє село і ні на що його міняти не збирається.
Є речі, які дійсно міські жителі не бачать і не знаю, чи колись побачать. Процитую одного свого колегу: «те, що можна з'їсти, вже не можна продати». Це до чого? Ми — заручники технологій: коли привозимо якийсь товар, наприклад, ожину або яблука на продаж, то він має бути ще частково зеленим, щоб не пом'ятися і не згнити. А це означає, що фрукт чи ягода ще кислуватий, несмачний, оскільки не набрав тих ароматів і смакових якостей, які в нього мають бути. І більшість міських жителів так і не знають справжній смак ожини, яблука, тому що споживають їх у зеленому вигляді, і, мабуть, більшість із них думають, що так і має бути.
Тому якщо хочете посмакувати вітамінами і відчути справжній смак життя — на канікули чи у відпустку приїжджайте до села! Можна і у Строїнці, але головне не красти яблука із садів Андрія Багрія, бо там є охорона.

Щоб продавалися у Лондоні,
Берліні й Парижі!

Наостанок пан Андрій розповідає, яким, на його думку, має бути справжній фермер.
«Найголовніше — щоб він любив землю, розумів її, тоді і земля буде розуміти його і обов'язково віддасть найкраще із подвійною силою. Україна має дуже гарну землю, недарма вся Європа нам заздрить. І справа не лише у чорноземах, а й у природно-кліматичних умовах»
Якщо оцінювати любов чоловіка до своєї землі з огляду на урожай яблук, який ми побачили, то можна впевнено сказати: почуття у Андрія Багрія щирі і взаємні.

Нам дуже приємно, що чоловік поділився з нами своєю професійною мрією. Знаєте, яка вона? Щоб через кілька років його яблука продавалися у Лондоні, Берліні й Парижі! Зичимо аграрію здійснення задуманого, але всупереч наполегливій праці бажаємо залишати побільше вільного часу для себе!

А наша команда у супроводі приємного яблуневого запаху та з повними кишенями гостинців від'їжджає з Вінниччини до нашого наступного героя.
Текст: Вікторія Сумченко
Відео, фото:
Василь Ніколаєнко
Виконано за допомогою Disqus