У житті, як у вогні — немає броду

Схожий на козака, має табун коней, пише українські вірші та носить пишні вуса, яким скоро виповниться 40 років! Цього разу ми потрапили в полон історії, філософії та затяжних розмов про життя і його істини. Сьогодні ми знайомимо вас із Анатолієм Комаром, який очолює господарство «Рідний Край» на Вінниччині.

Традиційне українське господарство

Землі «Рідного Краю» розкинулися в межах двох районів Вінниччини — Ямпольського та Чернівецького. Тут вирощують озиму пшеницю, ячмінь, кукурудзу, соняшник, цукровий буряк, а також кормові культури. Мають і 800 голів ВРХ, хоча зазначають, що сьогодні тваринництво є соціальним проектом, а не економічною складовою підприємства. До кожної культури тут підхід серйозний: для того, щоб продукція була товарною, потрібно дотримуватися технологічного ланцюга.
«Років чотири тому ми почали серйозно займатися кукурудзою, і стало зрозуміло, що вирощувати її, не маючи своєї сушки — це утопія. Тому ми побудували власну сушку по доробці кукурудзи за принципом мінімальних енергетичних затрат — вона працює на соломі. Після цього кукурудза дала свій економічний ефект і стала однією з високомаржинальних культур у виробництві»
Анатолій Комар переконаний: якщо хтось у сільському господарстві рахує прибутки — робить велику дурницю. Адже сьогодні всі прибутки потрібно вкладати в технологію. Усі гроші повинні бути в обороті. У першу чергу потрібно будувати зерносховища та купувати високотехнологічну техніку.
На сьогоднішній день ми маємо складські приміщення, де можемо зберігати до 4 тис. тонн зерна. А виробляємо — 10-12 тис. тонн. Тож решту вимушені вивозити на елеватори або ж одразу продавати. І це не в «плюс» економіки, а в «мінус».
Вітчизняної техніки в господарстві немає, уся імпортна. Мають комбайн Claas Lexion, техніку для заготівлі кормів PÖTTINGER, трактор, плуг, дискатор та культиватор. Анатолій Комар запевняє, що цього «набору» цілком достатньо. Решту — орендують, що виходить значно вигідніше для господарства із зембанком у 2 тис. га.
«Це як при СРСР: якщо ти купив москвича, то казали, що це «вічна машина», яку потім важко продати. Так само взяти наш трактор Т150: його вже не продаси, а імпортний можна продати навіть після десяти років експлуатації за 50 % початкової ціни. Вітчизняний уже б давно на металолом списали. Тому по техніці ми орієнтуємось на імпортну, вона показує свою ефективність та надійність, і найголовніше — дуже потужний запас моторесурсу»

Непередбачувані повороти долі

Народився й виріс Анатолій Комар на Вінниччині, у с. Велика Кісниця. Починав трудовий шлях водоносом, працював на конях, був причепщиком, відслужив у армії. Потім вивчився на агронома, працював бригадиром, далі — агрономом дільниці. Свого часу з посади агронома його відправили в інше село, де пан Анатолій отримав місце секретаря партійної організації. У свої 29 років його призначили головою колгоспу вже в с. Тростянець, де працює аграрій і донині. Так з 1987 року його доля тісно переплелася із цим господарством. За ці роки було різне: змінювалися посади, люди, міста і села. Незмінними залишалися лише вуса, які аграрій носить уже 40 років!
У дитинстві й не мріяв про аграрне майбутнє:
«Це вирішив мій батько. Бути агрономом у мене не було великого бажання. Мої батько й мама були сиротами, вони самі всього добивалися і мене з дитинства до того привчали. Якщо мама плакала, що в нас кролі здохли, то я був щасливий, що їм не треба було возити їсти (сміється). Я тішився, бо 70-80 кролів та качки — це були мої обов'язки»
Окрім цього, на відповідальності пана Анатолія була ще й молодша на вісім років сестра. Тоді було нелегко. Згадує аграрій, як вони всією сім'єю набирали 100 кг мішок школьок (молюсків), приносили їх додому, висипали на сонце, щоб мушля розкрилася, і потім годували ними качок.
Через 60 днів мама качки вже різала, вони ж на самому білку росли.
Після армії Анатолій Комар хотів піти у військове училище. Але його батько все життя мріяв, щоб син повернувся в село, і коли з училищем уже майже все було вирішено, пан Анатолій прислухався до батьківського прохання. Але ніхто не знав, що все одно на місці втриматися аграрію не вдасться.

Сьогодні на давні плани аграрій дивиться з висоти прожитих років. Мрія про кар'єру військового залишилася десь у далеких згадках. Але переписувати своє життя заново чоловік не хотів би.
«Хто його знає, як би доля склалася. З одного боку, був би вже на пенсії, з високою посадою. Але не факт, бо тоді був якраз Афганістан, може б уже і той пам'ятник розвалили, на якому б я був. У житті нічого не можна передбачити»

Трудоголік з народження

Коли Анатолій Комар прийшов на посаду голови колгоспу, роботи було багато. Але й енергії вистачало. Важке господарство та складне незгуртоване село вдалося реанімувати й побудувати те, чим сьогодні можна пишатися.
Почали з того, що я вийшов четвертого січня на роботу, а худобу нічим годувати. Пішов просити в сусіда соломи, то доки випросив… Відтоді дав собі слово, що поки жити буду в мене завжди буде корм. Тепер я заготовляю корми в достатній кількості. Господарство було середнім, не відстале, але трохи нижче середини. Почав з того, що зміг створити команду спеціалістів, вселив їм любов до себе, почуття поваги. За три роки роботи ми були вже на обласній дошці пошани за кращі показники.
Найважливішу роль у цьому зіграла матеріальна мотивація, розповідає пан Анатолій. Його працівники мали найвищі зарплати в районі, отримували безкоштовно цукор, показники по врожайності та надоям росли. Коли ж Анатолій Комар пішов працювати в адміністрацію, ще кілька років підприємство тримало планку, а потім покотилося вниз.
«Деякі спеціалісти пішли на пенсію… Так вийшло, що на ці сім років господарство випало з мого поля зору і в 2005 році мені довелося починати ледь не з нуля другий раз. Перший раз було легше»
Зараз пан Анатолій усе частіше згадує слова своєї бабусі Гані, яка колись сказала: «Рубля і дурний зробить, а от використати його правильно — наука». Але не лише від цього залежить успіх. Головне — люди. У цьому переконаний пан Анатолій, який і досі методом проб і помилок формує команду своєї мрії. Каже: хтось випадає з обойми, але найміцніші залишаються. Зокрема, свого агронома аграрій «зробив» самостійно. Раніше багато ЗЗР розкрадалося, на полі були бур'яни і хвороби. Пан Анатолій зрозумів, що на цей фронт потрібно поставити в першу чергу порядну людину, а потім вже дивитися на її освіту. Таким чином ветеринар за фахом став головним агрономом «Рідного краю».
За перший рік з'явилися результати. Поля стали чистіші, менше хвороб. Три роки він пропрацював на захисті, а потім я кажу йому: «Дмитро Федоровичу, а як ти тепер дивишся на посаду головного агронома, з освітою ветеринара?» Для нього це був шок. Ми домовились, що він піде вчитися в інститут, він погодився і в цьому році вже закінчує ВНЗ за спеціальністю «агрономія». Таким чином я спільно з інститутом «вивчив» собі агронома, яким сьогодні цілком задоволений.
Так само прискіпливо поставився аграрій і до вибору фінансового партнера, з яким буде розвивати свій бізнес та покращувати умови роботи на господарстві. Адже правильний розподіл коштів для пана Анатолія — справа серйозна. У виборі банку чоловік звертає увагу не лише на послуги, які йому можуть запропонувати, а в першу чергу на того, хто їх пропонує.
«Банк повинен бачити в нас не клієнта, а партнера. Тому, хто бере гроші, має комфортно взяти і потім їх вчасно повернути. І банкові також добре мати людину, якій можна довіряти. Тобто потрібно будувати відносини на партнерських засадах. У цьому сенсі найбільш лояльний для нас ПУМБ»
Нині аграрій переконаний, що свого часу батько правильно радив йому йти в сільське господарство, адже від роботи Анатолій Комар отримує задоволення. І хоча ця посада відбирає в чоловіка чимало часу, дружина й родина вже звикли до такого ритму життя.
Ви знаєте, річ у тім, що я, напевно, з народження трудоголік. Робота — це моє життя. Я люблю професію агронома, люблю поле, землю, люблю займатись сільським господарством. А за стільки років дружина до цього звикла, і коли я деколи приїжджаю раніше додому, вона питає: «А чого ти так зарання приїхав?». Хвилюється, чи я випадково не захворів. Цей режим мені подобається. Для мене навпаки незвично пізно вставати. Я тоді відчуваю якийсь психологічний дискомфорт, що я когось не побачив, не почув, хтось мене не побачив.

Найголовніше — погода в домі

Родина в Анатолія Комара така ж традиційна, як і його господарство. З майбутньою дружиною Людмилою вони навчалися в одному класі, потім пан Анатолій поставив питання руба: «Або виходиш за мене заміж у 20 років, або я їду в Умань і залишаюся там жити».
Нині мають двох синів — Павла і Василя та двох онучок — Анастасію, якій у лютому лише виповниться перший рік, і восьмирічну Анну. Павло і Василь отримали юридичну освіту, але в той час як старший син і досі працює за фахом, у Вінницькому адмінсуді, молодший Василь пропрацював чотири роки в прокуратурі, звільнився, здобув аграрну освіту й нині працює з батьком на посаді заступника директора з правових питань.

Комар Василь, молодший син Анатолія Комара
Це було його рішення. Я був навіть здивований, що він другу освіту почав здобувати, ще працюючи в прокуратурі. Пішов вчитись на агронома й закінчив у цьому році з червоним дипломом
Дружина Анатолія Комара хоч і фармацевт за фахом, але як будь-хто в селі домашнє господарство теж має. Згадує аграрій, як в далекі ще радянські часи вони з пані Людмилою займалися овочами й заробляли на них свої перші гроші.
У мене, як у агронома, заробітна плата була 180 рублів. Батьки нам з дружиною купили хату, ми почали робити ремонт і потрібні були кошти. То ми вирішили зайнятись овочами. Але за посівною я не встигав вдома бувати. Ось одного разу приїжджаю додому об 11 вечора, а моя дружина сидить на порозі й плаче. Я кажу: «Чого ти плачеш?» А вона: «Уже всі посіяли редиску, ми одні з тобою не сіяли». Ну, що їй скажеш? Аргументів уже нема. Я беру палку, метрів п'ять висотою, переноску, лампочку 500-ку чіпляю — і ми з нею з 11 вечора до 5 ранку все засіяли. А о шостій ранку в мене вже мала бути нарада. То я й не лягав спати, поїхав до контори і хвилин 40 сидів під нею, щоб не заснути. Це перший епізод, як ми гроші заробляли. А другий — коли ми посадили 2 тис. корчів помідорів. Оскільки я людина допитлива й люблю читати, я знайшов, що хімічна формула препаратів, які прискорюють дозрівання помідорів, і формула одного з препаратів, які я використовував на своїх полях, однакові. Кажу дружині: «Давай експериментувати». Вона була проти, тоді я запропонував вибір: половина площ твоя, половина моя. Я зразу взяв ті, що гірші, 4-5 корчів, обприскав. Дивлюсь — є результат. Я ще тисячу помідорів обприскав і поїхав собі на роботу. На другий день о другій годині дня дружина мені телефонує: «Терміново їдь додому, щось робиться з помідорами!». Я приїжджаю — листя все згоріле, а помідори всі червоні, як калина. Дружина каже: «Що тепер робити?» Я кажу: «Рвати!» Тоді ми продали помідорів на дві 2 тисячі рублів. Таких грошей у нас зроду не було, і ми цілу ніч думали, що на них купити. Отак ми перші гроші заробляли, на редисі та на помідорах.
У житті було багато різних експериментів та викликів. Оскільки Анатолій Комар дуже любить читати, часто знаходить у галузевій літературі щось цікаве про ту чи іншу культуру, технологію. Такі публікації збирає в спеціальні папки, які ми помічаємо акуратно складеними на підвіконні. Читати любить здебільшого друковану літературу, бо там можна креслити, робити помітки й виділяти важливе маркерами.
«Знання я черпаю скрізь. Ось це (показує «Агрохімію» Петра Господаренка – ред.), книжка мого «однокашника», він сьогодні доктор наук, професор. Ви бачите, вона вся почеркана, відмічена. Він науково цим займається, а я потім користуюся його дослідженнями. Практично нема такого тижня, щоб я з ним не спілкувався. Він у багатьох питаннях є мені порадником»
А освоює нові знання аграрій не просто так, а має мету: мріє зібрати 100 ц/га пшениці та увійти в український клуб «100 центнерів». Тож постійно вдосконалюється за аграрним чтивом.
По 7-7.5 т/га я вже мав, так що до мети не так багато лишилося. До семи тонн ми можемо витягнути урожайність за рахунок агротехніки. Після семи — це вже фізіологія. Тут вже треба знати, що таке регулятори росту, амінокислоти, позакореневе підживлення, антистресанти вносити, тут уже ціла наука. Якщо робити ставку на щось одне з цього — ніколи нічого не отримаєш.

«Хутірська» політика

Анатолій Комар переконаний, що розвиток сільського господарства, особливо для невеликих підприємств, за кооперацією. Утім, далеко не кожен в Україні готовий об'єднуватися, бо люди не звикли довіряти іншим.
Через наш менталітет у нас усіх хутірська політика: «Коли добре? Коли в сусіда погано». Нам не вистачає розуму скооперуватися, як французькі і голландські фермери. Вони мають великі прибутки завдяки тому, що у свій час вклали в науку й селекцію, і зараз більше заробляють уже на науці, ніж на землі. Ми ж поки що хочемо заробляти тільки на землі, і при чому на землі в себе, щоб мати можливість сказати: «У цьому році в мене врожай на центнер більше, ніж у нього.
Були і громадські обговорення, і розмови віч-на-віч, але колеги-аграрії поки не вірять, що майбутнє фермерів — у інтеграції в різні структури, об'єднанні зусиль з науковцями та створенні установ, на кшталт управлінь с/г.
«Вони не можуть зрозуміти, що рано чи пізно селяни, як демократи, об'єднаються за 5 хвилин до розстрілу. Коли їх вже поставлять до стінки, а вони: «О! Давайте об'єднаємось». Але буде пізно, бо вже зачитали вирок. Ось у цьому і проблема»
Сам аграрій планує інтегруватися в Асоціацію виробників молока, адже має потребу в науково-технологічному забезпеченні й готовий за це платити. Бо переконаний, що без удосконалення виробничих процесів молочним напрямком вдається крокувати лише назад, а не вперед.

Справжній
філософ

Окрім історичної літератури, одним із хобі аграрія є філософія та психологія. На цю тематику пан Анатолій читає багато книжок і говорить, що завдяки цьому вже навчився «сканувати» людей.
З будь-якої книги можна вийняти те, що тобі потрібно. Мені вже простіше працювати, тому що коли до мене заходить людина, я вже знаю, як у мене складуться з нею стосунки, це вже на підсвідомому рівні. Ви ж теж відчуваєте людей, у кого негативна енергетика, а в кого позитивна? Але з цими відчуттями можна цілеспрямовано працювати. Я рекомендую почитати Клімова, побачите наскільки вам буде простіше дивитися на цей світ.
Життєва філософія в пана Анатолія проста: вважає, що треба жити так, щоб не потрібно було від когось ховатися і не соромно було зустрітися з якоюсь людиною. Прожити життя достойно і не паразитувати, а нести відповідальність і за себе, і за тих, кого «приручив».
«Якщо ти вимагаєш свободи, ти повинен бути готовим дати її комусь іншому. Але головне — ти маєш сформуватися так, як ти хочеш, мабуть, тому я в народні депутати й не пішов. І добре, бо тоді б не зробив того, що хотів. От кажуть: «Треба народити та виховати сина, посадити дерево та побудувати будинок». Але я не синів хотів виховувати, а усіх, хто був поряд зі мною. Цілий колектив, ціле село, цілий район. Не будинок будувати, а міста. Не дерево хотів садити, а цілі сади. Мені завжди було мало однієї хати, одного саду й виховання однієї людини. Завжди мені було потрібно більше»
Ще одна важлива настанова — не сходити з обраного шляху.
Якщо ти вибудував своє бачення, маєш свою лінію, думку — її треба дотримуватися. Бо в житті так: один раз відступився, другий раз уже легше, третій раз це стає звичкою, а потім ти стаєш ніким. Людина, яка має свою думку і позицію, заслуговує на повагу. А той, хто постійно змінює ці думки — це просто «кивень». Мені доводилося дуже багато таких бачити, тих, що лише головою кивають. Людина того й називається людиною, бо має право вибору.

Історичний, літературний та польовий екскурс

Пам'ятник брацлавському полковнику Данилові Нечаю, вінницькому полковнику Івану Богуну — ці постаменти у Ямполі — справа рук Анатолія Комара. Окрім цього, ще до закону про декомунізацію аграрій переніс з подвір'я районної адміністрації пам'ятник Леніну, а замість нього поставив Богдана Хмельницького.
Це більше патріотизм. Це не історія, а просто любов до своєї нації.
Далі їдемо в поля. Попутно потрапляємо на оранку, потім дивимося на заготівлю соломи в рулонні тюки. Тут, до речі, просимо Анатолія Комара прочитати нам кілька рядків власного написання, адже як нам повідомили колеги аграрія, пан Анатолій — поет.
Left
Right
Це не хобі, а періодична потреба виразитися. У мене нема серйозних напрацювань, вони більше мають чернетковий характер. А з'являються тоді, коли для того є підстави. Коли ж нема, то я себе не примушую думати чи щось писати, і пишу лише коли є натхнення.
Як і в багатьох поетів, натхнення до пана Анатолія частіше приходить від негативних подій чи переживань. Поки що всі свої напрацювання аграрій складає в папку і колись мріє зібрати все до купи.
«Пишу на теми, більше пов'язані з життям. Я не скажу, що в них велика лірика чи вираження почуттів. Напевно, це більш життєві питання. У моєму рідному селі є три цвинтарі, і кожен з них має свій день, коли проводять проводи. Я останній раз поїхав на те кладовище, де поховані мої батьки, подивився, потім заїхав до рідної хати, яка стоїть пусткою, і в мене народився вірш. Я весь не пам'ятаю, прочитаю перші рядки:

Батьківська хата сиротою,
Стоїть, обнявшись з лободою.
Посліпли вікна, згнив поріг,
Кудись подівся оберіг…
Лежать господарі мої
На кладовищі на горі.
Не всі уважили їх діти,
Немає тут де правди діти.
Одним з граніту обеліски,
А іншим тесані хрести,
А в когось й бур'янами поросли…»
Після такої сумної лірики відволікаємось у полі соняшнику. Анатолій Комар показує площі, під які цього року вперше внесли 150 кг/га КАСу. Результат на полі і на наших обличчях — подив не приховати: корзинки дуже солідні.
Минаємо невеличку пасіку на 10 вуликів та заїжджаємо подивитися і на коней, яких раніше в Анатолія Комара було 50. Зараз залишив вісім найкращих, породи Орловський рисак, але в планах відродити колишні масштаби. Адже любов до коней передалася чоловікові від батька. Свого часу коні пана Анатолія бігали на іподромах Києва, Москви та П'ятигорська.
Left
Right
Сьогодні ми не виставляємо своїх коней на змагання, тому що цим потрібно займатись. У планах у мене повернутись на «круги своя» і вивести своїх скакунів на іподром.
Показує Анатолій Комар і кіз — за огорожею на вільному випасі бігають альпіни та зааненці, далі зупиняємося на кілька хвилин на фермі, де утримують чорно-рябих голштинів. Трохи далі роблять заміну зерноочисного комплексу, будують новий. Поруч — зерносушарка та два теплогенератори, які працюють на соломі. Одним словом — робота кипить! Не дарма головне життєве гасло аграрія: «У житті, як у вогні — броду нема». Тож пан Анатолій пірнає з головою у все, що робить, і це дає свої плоди.
Left
Right

Прокладати свою дорогу

Наостанок Анатолій Комар ділиться з нами ще кількома своїми побажаннями. Говорить, що мріє, щоб українці могли будувати своє майбутнє у своїй державі, не їздити в пошуках щастя за сім морів.
«Не треба чекати, що хтось за тебе зробить. Вставай і сам твори! Я чого хотів, того сам добивався в житті. Комусь ти заважаєш — роби свою дорогу. Так, у нас є проблеми та складнощі, але сьогодні можна в Україні будувати. Адже Польща — для поляків, Франція — для французів, а Україна — для українців. Це треба пам'ятати»
Тож бажаємо, щоб кожен зумів знайти свій вірний шлях, а Анатолію Миколайовичу і його «Рідному краю» — процвітання та реалізації задуманого. Віримо, що все вийде!
Текст: Вікторія Сумченко
Відео, фото:
Василь Ніколаєнко
Хвала рукам, що пахнуть хлібом
Юрій Березовський: Пишаюся тим, що я хлібороб!
Читати
Хвала рукам, що пахнуть хлібом
Володимир Коваль: Більше працюємо — більше живемо
Читати
Хвала рукам, що пахнуть хлібом
Володимир Павлик: Найкраще хобі — це робота
Читати
Хвала рукам, що пахнуть хлібом
Юрій Березовський: Пишаюся тим, що я хлібороб!
Читати
Хвала рукам, що пахнуть хлібом
Володимир Коваль: Більше працюємо — більше живемо
Читати
Left
Right
Виконано за допомогою Disqus