SHARE
Хвала рукам,
що пахнуть хлібом

Родинна справа
Колісників
:

Погляди різні, а ціль — одна
Хвала рукам,
що пахнуть хлібом

Родинна справа
Колісників
:

Погляди різні, а ціль — одна
Більше 40 років свого життя Михайло Колісник присвятив роботі в сільському господарстві. Спочатку працював у кількох наукових установах, а потім прийшов ближче до землі — заснував у Глобинському районі на Полтавщині власне фермерське господарство.

Назвав підприємство «Златопіль» на честь однойменного містечка з рідної Кіровоградщини, бо хотів постійно бути поруч і відчувати свою малу батьківщину. Але насправді добре знав, що працювати доведеться на справжніх золотих полях.
Саме тоді, в далекому 1996 році, Михайлу Коліснику вдалося отримати 65 га землі неподалік села Устимівка. Добре пам'ятає фермер позичені в сусіда трактори, плуги, сівалки, низькі врожаї та смішні ціни на вирощену продукцію.

Але попри всі складнощі, за майже 25 років земельний банк СФГ «Златопіль» зріс до 1,1 тис. га. Команда підприємства навчилася вирощувати й збирати рекордні для району врожаї основних сільгоспкультур, збудувала сучасні зерносховища та запроваджує новітні агротехнології, стараючись іти в ногу з ерою цифри.

Також за допомогою сучасних фінансових інструментів та завдяки старанням Михайла Колісника в агрофірмі з'явилася нова техніка. Наприклад, лише в 2019 році керівник «Златополя» придбав нові трактори та обладнання більше ніж на 400 тис. євро.

Завжди мотивували й підтримували засновника господарства його дружина Валентина Миколаївна та троє дітей — дві донечки й син. Але насправді зараз Михайло Колісник із усмішкою називає себе «пенсіонером на заслуженому відпочинку», адже його справу перейняв і продовжив найменший син Дмитро.
Насправді за фахом Дмитро Колісник — податківець. Свого часу він здобув освіту в Національному університеті державної податкової служби України в Ірпені, бо так наполіг тато. Але пов'язати своє життя з роботою у цій сфері молодший Колісник не захотів. Тож на сімейній раді вирішили — Дмитро працюватиме пліч-о-пліч із батьком в родинній агрофірмі. До того ж отримані знання точно знадобляться в управлінні бізнесом.

Дмитро Колісник не просто змінив сферу діяльності і став заступником голови фермерського господарства, а й за кілька років став ученим-агрономом та захистив наукову роботу. Зрештою, зараз він вчиться в аспірантурі і разом із батьком відкриває нові наукові аспекти у вирощуванні ділянок гібридизації кукурудзи.

Коріння повертає
до землі


Михайло Колісник: Для мене батько та дід завжди були прикладом. По маминій лінії діди мали землі. Вони не закінчували інститути, не мали освіти, але були знаними хліборобами Кіровоградщини. По батьковій лінії були революціонери. Я пишаюся своїми предками. Тож у мені є невеликий революціонер і відповідної мірки хлібороб — це я успадкував по крові.

Закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут та аспірантуру Всесоюзного інституту рослинництва імені М. І. Вавілова в тодішньому Ленінграді. Працював агрономом у рідному селі на Кіровоградщині, згодом — головним агрономом в Устимівській дослідній станції рослинництва Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр'єва НААНУ.

Звідти я йшов із гордо піднятою головою, бо після себе залишив значимий слід у врожаях зернових та овочевих культур. Але душею розумів, що тут немає тих умов, з якими можна нормально працювати… Тільки коли отримав землю і створив своє приватне господарство, я вперше спокійно заснув.
Дмитро Колісник (сміється): Колись я жартома спитав у батька: «Хто був твій дід? Землероб. Хто був батько? Землероб. Хто ти? Землероб. А чого тоді я поліцай?». Тоді тато сказав, що ворота у сімейну справу відкриті і я можу зайти в будь-який момент.

Я хоч і син агронома, але в мене з дитинства були інші цілі. Із часом зрозумів, що фермерство може бути роботою мого життя, може задовольняти потреби моєї сім'ї і людей, які будуть працювати в моєму колективі. Я полюбив цю роботу по-справжньому.
Існують рефлекси природні і набуті. От моя любов до землі і моє місце у фермерському господарстві — це набутий рефлекс.

Мені було легко адаптуватися в сільському господарстві, адже я трохи встиг попрацювати в податковій міліції. Зрозумів, хто такий керівник, хто такі підлеглі, що таке середня ланка…

Тепер я несу відповідальність і маю розуміти, яким буде кінцевий результат. Працюю ж не на когось, а на себе. Що краще ми сьогодні попрацюємо, тим більше моя компанія отримає в кінці сезону. Тобто я не можу дати собі ніяких поблажок: будь-яке моє послаблення, однозначно, відобразиться на кінцевому результаті.

Від родини — до роботи

Михайло Колісник: Землю для господарювання я отримав, але матеріально-технічної бази не було ніякої. У перший рік поїхав у ленінградський «Сортнасіннєовоч» і завдяки добрим знайомим «вибив» трохи посадкового матеріалу картоплі та моркви для вирощування у нас. Зрештою, у перший рік ми нічого не заробили, але й не підвели колег.

Але треба було працювати на розвиток. Тож я і моя сім'я продовжували займатися вирощуванням насіння для закордонних колег. Ми вирощували насіння перцю, помідорів та інших овочів. Отримували велике задоволення і знали, скільки в перчині грамів, скільки насінин, яка маса тисячі насінин, скільки з куща виходить грамів насіння… Ми справді пробували займатися бізнесом. Зароблені гроші витрачали на розвиток господарства і соціальну інфраструктуру села.
Якось питаю свою дружину Валентину, чому вона не свариться за ремонти будинку культури, бібліотеки, школи, доріг? На це вона спокійно відповіла: «Коли тобі це приносить задоволення, то роби і не зважай ні на що!». А сама часто ходила з подарунками до місцевої школи. Хоча в неї завжди вистачало роботи — у нас було троє дітей. Треба було бути і берегинею сім'ї, і в той же час виконувати те, що їй подобалося.
Якось питаю свою дружину Валентину, чому вона не свариться за ремонти будинку культури, бібліотеки, школи, доріг? На це вона спокійно відповіла: «Коли тобі це приносить задоволення, то роби і не зважай ні на що!». А сама часто ходила з подарунками до місцевої школи. Хоча в неї завжди вистачало роботи — у нас було троє дітей. Треба було бути і берегинею сім'ї, і в той же час виконувати те, що їй подобалося.
Дмитро Колісник: Батько вчив нас не брехати. Через це іноді буває складно в сучасному житті.
Але мої батьки стали найкращим прикладом для наслідування. Те, як батько поводить себе з близькими, рідними, друзями, колегами, — це той самий невербальний спосіб «давати настанови». Ось так збоку він показує, як краще жити, працювати і робити власні висновки.

Моя сім'я дуже повільно звикає до стилю життя фермера. Дружині, правда, досі складно адаптуватися до моєї цілодобової роботи. Але вона чудово розуміє, що без її підтримки на інших фронтах просто не обійтись.

І якщо раптом моя донька чи син захочуть колись теж займатися аграрним бізнесом, я, однозначно, їх підтримаю.

Кожен фініш —
це, по суті, старт

Михайло Колісник: Я завжди мріяв про спадкоємця. Хотів, щоб у мене була людина, яка після мене взяла б рушницю і пішла на полювання. Хотів, аби моя дитина успадкувала мою професію і продовжила її. Однак сам же й наполягав, щоб найменший син вступив, вчився в податковій академії і міг якось прикривати мої тили у цій сфері.

Але на долю Дмитра випало нелегке випробування. У 2012 році померла Валя… Валентина Миколаївна. Моя дружина і люба матуся наших дітей. Мені було дуже важко це пережити, я не розумів, що роблю. Просто «топив» і розвалював наше фермерське господарство — те, що ми будували роками.

І в цей важкий період Дмитро не дав мені опустити руки, він був моєю опорою, і кожного дня ми були разом. Він був набагато стійкіший, ніж я. Якби сина не було тоді поруч, то могло статися щось жахливе.
Дмитро Колісник: Мені довелося ставати на самостійний шлях, працювати десь за двох. Тож я вступив до сільськогосподарського інституту, зараз вчуся в аспірантурі, і вже разом із батьком працюємо над великою науковою роботою. І, звичайно, разом піднімаємо «Златопіль» до нових технологій та успіхів.

Батько і син,
як партнери

Михайло Колісник: Дмитро став тією людиною, яку я сам виховав і в яку я шалено повірив. Це мій плід і ним безмірно пишаюся.
Зрештою, після стількох років спільної роботи сказав усім, як колись Борис Єльцин: «Я стомився, я йду». Тож левову частку управління агрофірмою «Златопіль», зокрема виробничі процеси, планування тощо я передав своєму синові Дмитру. Сам поки де-юре залишаюся керівником господарства і займаюся фінансовими питаннями.
Дмитро Колісник: Батько мені багато що дав. Але насправді родинні і ділові стосунки дещо відрізняються. Михайло Григорович — непростий і дуже вимогливий керівник. Навіть мені, синові, іноді буває з ним складно. Я вже не кажу про наших найманих працівників.

Однак насправді ми ніколи не сваримось. Михайло Григорович по своїй натурі імпульсивний, йому необхідна емоція, цей нерв, а я по натурі — більш спокійний, тобто можу це виконати у спокійному режимі.
Але одна справа, коли характер можна показати в родині, а інша — це виробництво, робота, організація процесу, виконання, розрахунки, де немає місця емоціям. Так і шукаємо баланс.

Ми ж розвиваємо це, як сімейний бізнес, займаємося однією справою. У нас можуть бути різні погляди, а ціль одна: отримувати високі врожаї, забезпечувати людей якісною технікою, пайовиків — високою орендною платою, а саме господарство — позитивним іміджем. Сьогодні «Златопіль» — це сімейний бренд, і ніхто не може зробити його кращим, ніж я. Це моє покликання і потрібно тільки мені.

Робота по-новому

Михайло Колісник: Мені постійно треба йти вперед, постійно відриватися, когось доганяти, когось переганяти і доказувати: ми зробимо так, як треба. Нас поставлять на коліна — ми піднімемось, ми обов'язково зробимо ривок!

Я розстаюся дуже вільно з грошима, але не на розваги чи харчі, не на свої якісь забаганки, а для того, щоб створювати міцний кулак свого фермерського господарства. Звичайно, держава нас більше виживає: спочатку нав'язали 33% пенсійного податку, ввели коефіцієнт 1,75 обрахунку вартості землі, а потім і взагалі відмінили спецрежим ПДВ…

Але нас не зламати просто так. Сільське господарство — це азартна гра, коли за столом сидять четверо — Бог, держава, трейдер і фермер. І все було б нормально, але одна біда — вони знають мої карти, і мені в них не виграти.

Ми, як чапаєвці, рубаємось на полях, вирощуємо, а потім нам кажуть: «Ваша кукурудза сьогодні нічого не коштує». Проте з молоком матері я взяв не тільки любов до роботи на землі, а й здатність до виживання. Людина — це єдина істота, з якої можна здерти три шкури. Це говорить про те, що людина може вживатись у всі обставини.

Тож ми шукали й шукатимемо нові шляхи вирішення проблем. Наприклад, залучаємо сторонні кошти, користуємося багатьма банківськими продуктами, купуємо насіння, добрива, техніку. Впроваджуємо сучасні технології роботи з ґрунтом, робимо аналізи, рахуємо, чого і скільки вносити.
Дмитро Колісник: Завдяки старанням Колісників матеріально-технічна база господарства дозволяє обробляти земельну площу в 2 рази більшу, ніж маємо сьогодні. Тож у мріях — розширятися. Але ми спокійні, не войовничі, відтак робимо все для того, аби пайовики самі передавали нам в оренду землю. Для мене дуже важлива так звана діджиталізація. Тобто потрібно, звичайно, вкладати гроші в технології, розвиватися. Будь-яка зупинка, поворот можуть привести не туди і коштувати дуже дорого. Недарма ж кажуть, якщо через 2 роки вашого бізнесу не буде у вашому телефоні, то через 2 роки у вас не буде бізнесу.
Одними з перших моїх повноцінних проектів було запровадження контролю за технікою та використанням дизельного пального. Це було призначено більше для оптимізації процесів: ми аналізуємо отриману інформацію в базах даних, вносимо якісь корективи в майбутні процеси.

Цінність моментів

Михайло Колісник: Найбільша гордість — це моя велика родина, інша — це мій трудовий колектив і моє фермерське господарство. Отож, основна настанова для сина — зберегти тепле ставлення до колективу, який я створював роками, і завжди утримувати баланс на трьох сходинках «господарство-людина-заробітна плата».
Цей довгий шлях разом зі мною пройшли наші робітники, і саме їм ми також можемо завдячувати тим, що маємо. Тому завжди треба бути разом із людьми. Якщо я не знатиму колективу, то не зможу стояти на його чолі і просто впаду з вершини.

Дмитро Колісник: Найбільше мені подобаються вихідні в суботу та неділю, коли всі чиновники відпочивають, мінімум телефонних дзвінків і ти можеш посвятити себе повністю тій роботі, якою хочеш займатися. Тобто їдеш в поле, де працює техніка, спілкуєшся зі своїми працівниками, організовуєш, контролюєш процес, слідкуєш за його виконанням. Можливо, на перший погляд, ці звичайні робочі питання не є такими романтичними, але мені це дуже подобається.
Текст: Катерина Капустіна
Фото та відео:
Latiproduction.com
Выполнено с помощью Disqus