Шоста ранку, надворі ще сіро, а у нас підйом і дорога на стадіон у Кропивницькому. Саме тут із ранкової пробіжки починається кожен день Миколи Байбарака — молодого місцевого фермера. Вчитель фізкультури за освітою, кандидат у майстри спорту з дзюдо, займається бойовим мистецтвом бразильського джіу-джитсу — це все про героя, історія якого завершує другий сезон нашого проекту.

Зараз він має красуню-дружину, 5-річну доньку, керує фермерським господарством, професійно займається спортом та насолоджується життям і кожним днем. Його позитивного заряду вистачає, щоб «увімкнути» із самого ранку кожного з нашої команди. Але дитинство Миколи було не таким осяйним, та й титули з'явилися лише згодом. Аграрій зізнається, що у шкільні роки вчився на суцільні двійки. Єдине, що любив і чим займався, — спорт.

Це був перший, але не основний переломний момент у житті Миколи Байбарака. Далі хлопець вирішив випробувати себе. Виявив бажання піти до армії й усі 9 місяців жодного разу не приїжджати додому. Такий життєвий урок загартував Миколу ще більше.

Спортсмен та успішний керівник ФГ «Байбарак» розповідає, що сільське господарство з'явилося в його житті спонтанно.

Шкільні роки Микола згадує з усмішкою. Раз на тиждень мав розмову з директором, байдикував і був розбишакою. Утім, не жалкує, що погано вчився, бо зараз наздоганяє втрачене «кілограмами» і «тоннами» знань, вгамовуючи свій інформаційний «голод».

Після школи, університету й армії Микола Байбарак вирішив зайнятися власним бізнесом. Створив охоронну фірму, яка ледве втрималася на плаву під час кризи 2012 року, та продовжила роботу. Життя йшло, аж ось одного вечора настала переломна мить: Микола побачив дівчину, яка одразу запала йому в серце, а згодом — стала його дружиною. А якщо точніше, то через три тижні зустрічей Анна вже отримала пропозицію руки та серця. До слова, спершу Микола спитав дозволу у батька Ані.

За два місяці зіграли весілля, ще через рік у подружжя народилася донька Марія. Миколі подобається, що той шлях, який він обрав на черговому життєвому роздоріжжі, поніс його стрімким потоком вперед. Усе закрутилося довкола, родина дружини, її батько і брат стали для Миколи справжньою ріднею. І не тільки, адже й тесть, і свояк вже працювали у сільському господарстві, куди запросили й Миколу Байбарака.

Увесь цей перший рік Микола Байбарак просто мовчав. Ходив, дивився і вчився того, як керують підприємством його родичі — Костянтин і Василь Федорович. А потім зрозумів: або потрібно залишатися й розвиватися, або їхати геть. Обертаючись назад, молодий новоспечений аграрій бачив спалені мости, але попереду його лякало щось нове та невідоме.

Раніше родина мала одне господарство — ПАФ «Санті». Згодом, коли в сім'ю прийшов Микола, пайові землі розподілили між трьома компаніями — Костянтин і Микола очолили окремі підприємства: ФГ «Анастасія» та ФГ «Байбарак», а Василь Федорович (батько Анни), залишився головою «Санті». Але такий розподіл був формальністю, адже працювати продовжують під одним родинним крилом.

Одразу ж разом із братом дружини Костянтином, якого Микола без зайвих уточнень називає своїм братом, вступили навчатися на агронома в Уманський національний університет садівництва, куди Микола й зараз їздить на лекції і де вже цього року отримає довгоочікуваний диплом.

У роботі головне — це ставлення до людей, до своїх працівників, а також уміння завжди залишатися людиною. Жодні гроші та досягнення не повинні псувати чи відкривати «гнилі» сторони. Але пишатися собою можна, вважає аграрій.

Виріс Микола Байбарак у простій родині. Мама все життя пропрацювала музичним керівником у дитячому садку, батько й досі працює у транспортній компанії далекобійником. Зараз Микола згадує, як свого часу батько налаштовував його також працювати на транспортних перевезеннях. Тільки згодом зізнався — то був чітко спланований життєвий урок.

Тим холодним і напруженим відрядженням батько Миколи вперше спровокував у синові бажання шукати кращої професії та кращого життя. За роки школи, зізнається Микола Байбарак, він не прочитав жодної книжки. В армії спробував листати сучасників — не пішло. Зараз читає, але наукову літературу.

Коли одного разу тренер Миколи пригостив його португальською кавою, аграрій закохався у цей напій. Тепер завжди починає свій ранок з нього, а за можливості робить це в улюбленому кафе. Тут планує свій день, збирається з думками та «заряджається». І завжди п'є каву не з чашки, а зі стаканчика «на виніс» — часто отримує термінові дзвінки, тому повинен у будь-який момент мати змогу виїхати у справах. А картонний стаканчик дозволяє прихопити улюблений напій із собою, якщо ще не встиг ним насолодитися.

Саме господарство розташоване за 70 км від Кропивницького в селі Верхньоінгульське. Щодня принаймні хтось один із трьох керівників має обов'язково бути на місці, тож про те, хто поїде на «базу», домовляються між собою звечора.

Раніше тут утримували свиней, утім, криза змусила позбутися тваринництва. Натомість вирішили зробити ставку на садівництво — уже триває підготовка ґрунту, де років через два хочуть бачити повноцінний яблучно-горіховий сад на крапельному зрошенні. Експериментальні дерева вже посадили.

Окрім того вирощують пшеницю, ячмінь, ріпак, соняшник і кукурудзу. Для зберігання мають свої склади, тож люблять притримати продукцію, щоб «погратися» з ціною.

Познайомив нас Микола і майже з усім колективом господарства — розповів про здобутки й досягнення кожного. На «ваговій», де цього року поставили електронні ваги, потрапляємо у жіноче царство.

Керівник господарства швиденько демонструє нам очисну машину БЦС-50, майстерню і техпарк, де є Berthoud, New Holland, але більшість машин — John Deere.

Плуга не мають, бо працюють за Mini-till.

У майбутньому Микола Байбарак мріє, щоб у нього було побільше зелені. Жартує: не в кишенях, а на території господарства. Хоче, щоб було чисто, без сміття — і всюди росли квіти. А поки ж ми вирушили подивитися, що росте у полі. Оскільки до Миколи Байбарака ми приїхали у своєрідне міжсезоння — не застали у полях кукурудзи чи соняшнику, зате подивилися на озимий ячмінь.

Розвивають господарство динамічно, оновлюють техніку, завдяки інноваційним технологіям виходять на рівень точного землеробства. Нині придбали пакет супутникового контролю за технікою і вегетацією рослин. Не економили на цьому, хоч і довелося викласти чималу суму.

Взаєморозуміння — це і є основний ключ до сімейного щастя, за словами аграрія. А на відпочинок час усе-таки знаходить — влітку, в короткочасний період затишшя, намагається вирватися на море, до води. У цьому допомагає взаємовиручка.

Аграрій не приховує, що деякі його знайомі скептично ставляться до роботи у сільському господарстві. Мовляв, що там складного? Весною посіяв, восени зібрав, а в інших он робота цілий рік. Але такі слова Микола сприймає з усмішкою, адже зазвичай більшість нюансів чужої роботи непомітні сторонньому оку.

У багатьох такий стереотип ламається, коли вирішують працювати на землі. Зокрема, це стосується пайовиків, котрі захотіли стати одноосібниками. І Микола Байбарак, і його родина, завжди ідуть назустріч такому волевиявленню й дають можливість спробувати власні сили. Єдиний мінус — від непрофесійності чи лінощів на тій ділянці кілька років підряд сіють соняшник, а разом із ним росте й вовчок по коліна, який поширюється і на «здорові» поля навкруги.

Починаючи з весни, річна робота в полях будується за наступним принципом:

Боронування — культивація — посів кукурудзи — посів соняшнику — гербіцидна обробка соняшнику — підживлення мікроелементами — гербіцидна обробка кукурудзи — обприскування — жнива першої пшениці й ріпаку (червень­-липень) — підготовка до наступних жнив і посівної — посівна озимини — збирання кукурудзи та соняшнику — важкий обробіток землі — підготовка закупівель — завезення добрив і ЗЗР

Поля, управлінські обов'язки, родина, дитина, спорт — щоб на це вистачало часу, Микола мріє про 48 годин на добу, бо 24 йому мало. Зі своїми навичками спортсмен цілком міг би тренувати дітей, і одного разу навіть отримав таку пропозицію. Але вирішив сказати «ні».

Натхнення на роботу Микола черпає зі свого позитивного погляду на життя.

Додає позитиву й підстав для гордості Миколі і його донька Маша. Про те, що його діти будуть загартовані спортом, Микола Байбарак знав давно. Але доньку на бойове мистецтво не віддав — п'ятирічна Марія займається гімнастикою і вже також має переможні титули.

Спорт із раннього дитинства загартовував Миколу і формував характер. Зараз свою сильну хватку аграрій інколи застосовує і в роботі, але не в буквальному сенсі. Зокрема, фермерові довелося поборотися з державою під час блокування податкових накладних.

Спорт є невід'ємною частиною життя Миколи, тож і ми побували на вечірньому тренуванні у клубі «Борець». Саме тут щодня з 19.30 до 21.00 молодий фермер відпрацьовує бойові навички. Одразу ж знайомить нас зі своїм тренером Євгеном Скирдою, про якого розповідав протягом усього дня.

Микола Байбарак зізнається, що завжди мріяв стати майстром спорту із дзюдо. Але так склалися обставини, що, завоювавши коричневий пояс, зі статусом кандидата у майстри спорту, дзюдо довелося змінити на менш травматичний джіу-джитсу.

Миколу та його тренера поєднує не лише спорт, а й міцна чоловіча дружба та готовність завжди прийти на допомогу один одному. Євген Скирда розповів нам те, про що сам Микола соромиться говорити.

Коли Микола прийшов у джіу-джитсу, йому довелося зняти свій коричневий пояс і одягнути білий. Почати все з чистої сторінки. Та до цього питання чоловік підходить філософськи, посилаючись на слова свого кумира.

Микола переконаний, що треба продовжувати обраний шлях, що б не сталося. Іти з високо піднятою головою, адже життя — це боротьба, а боротьба — це життя, яке кожного ламає по-своєму.

Подивитися, як відбуваються тренування кіровоградських бійців, та побачити інший бік життя Миколи Байбарака пропонуємо вам у наступному відео.

Із приходом у сільське господарство у житті Миколи з'явився ще один вид боротьби — за вологу.

Одного разу Микола вирішив купити дощомір. Тоді над ним навіть посміялися, мовляв, нема опадів, що будеш вимірювати? Але чоловік таки зафіксував пристрій на одному з полів. За три години саме на цю ділянку спустилася злива. Щедро поливало поле і протягом усього літа.

Одного разу Микола із Костянтином навіть танцювали під дощем — такий він був довгоочікуваний.

У житті кожної людини є тисячі доріг і мільйони стежин. Куди піти, який шлях обрати — рулетка, з якою ми зустрічаємося чи не щодня. Миколі Байбараку пощастило одного дня обрати вірний шлях, чого аграрій бажає кожному.

За таким насиченим ритмом (який ми відчули на собі, провівши день з Миколою), аграрій не забуває і про духовне — вся родина, від малого до великого, відвідує церкву. До слова, це ще один новий відтінок, який з'явився у житті Миколи Байбарака після зустрічі з майбутньою дружиною.

Саме цими словами хочеться завершити історію Миколи Байбарака, та й увесь другий сезон проекту «Хвала рукам, що пахнуть хлібом». Віримо, що таких людей, як Микола, буде все більше у нашій країні, а картина, яку змалював нам аграрій, втілиться у життя!