SHARE

Я «спалив» усі мости і з головою поринув у сільське господарство

Шоста ранку, надворі ще сіро, а у нас підйом і дорога на стадіон у Кропивницькому. Саме тут із ранкової пробіжки починається кожен день Миколи Байбарака — молодого місцевого фермера. Вчитель фізкультури за освітою, кандидат у майстри спорту з дзюдо, займається бойовим мистецтвом бразильського джіу-джитсу — це все про героя, історія якого завершує другий сезон нашого проекту.
Зараз він має красуню-дружину, 5-річну доньку, керує фермерським господарством, професійно займається спортом та насолоджується життям і кожним днем. Його позитивного заряду вистачає, щоб «увімкнути» із самого ранку кожного з нашої команди. Але дитинство Миколи було не таким осяйним, та й титули з'явилися лише згодом. Аграрій зізнається, що у шкільні роки вчився на суцільні двійки. Єдине, що любив і чим займався, — спорт.
Закінчив школу з таким фурором, що, напевно, в історію увійшов. Після випуску у мене був вибір: іти направо чи наліво. Я довго не думав, вступив своїми силами на факультет фізичного виховання в педагогічний університет, бо тринадцять років віддав боротьбі дзюдо. Це багато дало мені в житті: загартувало, викоренило лінь та привчило до самоорганізації. Факультет фізичного виховання я закінчив із червоним дипломом.
Це був перший, але не основний переломний момент у житті Миколи Байбарака. Далі хлопець вирішив випробувати себе. Виявив бажання піти до армії й усі 9 місяців жодного разу не приїжджати додому. Такий життєвий урок загартував Миколу ще більше.
«У мене така життєва позиція. Я вважаю, що кожен чоловік повинен туди піти, тому що це школа життя. Потрібно розуміти, що ти маєш захищати свою сім'ю, державу і своїх близьких. Це основне. Я викреслив ці дев'ять місяців зі свого життя, але досі не жалкую, що відвідав цей цікавий «заклад»
У мене така життєва позиція. Я вважаю, що кожен чоловік повинен туди піти, тому що це школа життя. Потрібно розуміти, що ти маєш захищати свою сім'ю, державу і своїх близьких. Це основне. Я викреслив ці дев'ять місяців зі свого життя, але досі не жалкую, що відвідав цей цікавий «заклад»
Спортсмен та успішний керівник ФГ «Байбарак» розповідає, що сільське господарство з'явилося в його житті спонтанно.

З ніг на голову

Шкільні роки Микола згадує з усмішкою. Раз на тиждень мав розмову з директором, байдикував і був розбишакою. Утім, не жалкує, що погано вчився, бо зараз наздоганяє втрачене «кілограмами» і «тоннами» знань, вгамовуючи свій інформаційний «голод».
Коли я почав працювати тут і зіштовхнувся з формулами, з математикою, то одразу подумав: «Ех, чому я хімію не вчив у школі? Вона мені зараз так потрібна!». Тепер я вже зібрав необхідні знання для себе, але мені допомогло би краще, якби я це вчив у школі! Хоча, з іншого боку, якби я добре вчився, мені зараз було б тут не цікаво. Тому що нині я голодний до науки, черпаю знання — і мені цього хочеться.
Після школи, університету й армії Микола Байбарак вирішив зайнятися власним бізнесом. Створив охоронну фірму, яка ледве втрималася на плаву під час кризи 2012 року, та продовжила роботу. Життя йшло, аж ось одного вечора настала переломна мить: Микола побачив дівчину, яка одразу запала йому в серце, а згодом — стала його дружиною. А якщо точніше, то через три тижні зустрічей Анна вже отримала пропозицію руки та серця. До слова, спершу Микола спитав дозволу у батька Ані.

За два місяці зіграли весілля, ще через рік у подружжя народилася донька Марія. Миколі подобається, що той шлях, який він обрав на черговому життєвому роздоріжжі, поніс його стрімким потоком вперед. Усе закрутилося довкола, родина дружини, її батько і брат стали для Миколи справжньою ріднею. І не тільки, адже й тесть, і свояк вже працювали у сільському господарстві, куди запросили й Миколу Байбарака.
«Я приїхав на господарство, для мене це була велика дикість. Пшениця і ячмінь — все на один лад, виглядає однаково, мотори, трактори… Це був зовсім інший напрямок, моє життя розвернулося на 180 градусів. Ми пропрацювали перший рік, і лише тоді я зрозумів — залишусь. Тому що мені стало дуже цікаво, та й структура сільського господарства припала до душі»
Я приїхав на господарство, для мене це була велика дикість. Пшениця і ячмінь — все на один лад, виглядає однаково, мотори, трактори… Це був зовсім інший напрямок, моє життя розвернулося на 180 градусів. Ми пропрацювали перший рік, і лише тоді я зрозумів — залишусь. Тому що мені стало дуже цікаво, та й структура сільського господарства припала до душі.
Увесь цей перший рік Микола Байбарак просто мовчав. Ходив, дивився і вчився того, як керують підприємством його родичі — Костянтин і Василь Федорович. А потім зрозумів: або потрібно залишатися й розвиватися, або їхати геть. Обертаючись назад, молодий новоспечений аграрій бачив спалені мости, але попереду його лякало щось нове та невідоме.
Мені допоміг Ден Шилінгер із його літературою, наукова література старих агрономів. Коли я пропрацював тут три роки, пам'ятаю, сиджу, масу тисячі зернин визначаю по пшениці перед посівом. Приїздить батько, питає: «Що ти робиш?». Я кажу: «Масу тисячі вираховую». «Так, сій 93 штуки на метр, не займайся дурнею». І тоді я зрозумів, що в сільському господарстві досвід накладається на науку.

Сімейний підряд

Раніше родина мала одне господарство — ПАФ «Санті». Згодом, коли в сім'ю прийшов Микола, пайові землі розподілили між трьома компаніями — Костянтин і Микола очолили окремі підприємства: ФГ «Анастасія» та ФГ «Байбарак», а Василь Федорович (батько Анни), залишився головою «Санті». Але такий розподіл був формальністю, адже працювати продовжують під одним родинним крилом.
У нас кожен відповідає не за окрему ланку, а за спільну справу. Немає такого, що один стежить за посівом, а інший за технікою — ми одне ціле. Як байка про віник: якщо витяг одну лозинку — її можна заламати, а цілий віник переломити не вдасться. Ми втрьох об'єдналися з першого дня. Мені було дуже важко, адже треба було починати все з нуля. Повністю зрозуміти структуру аграрного сектору, освоїти ту ж інженерію, отримати економічні навички. Та доводилося рухатися вперед.
Одразу ж разом із братом дружини Костянтином, якого Микола без зайвих уточнень називає своїм братом, вступили навчатися на агронома в Уманський національний університет садівництва, куди Микола й зараз їздить на лекції і де вже цього року отримає довгоочікуваний диплом.
«Як молодий спеціаліст я розумію, що кожен день треба розвиватися, читати, осучаснюватися. Той час, який ми проводимо у полях, пропускаючи лекції, прирівнюється до занять, адже ми отримуємо практичний досвід»
Як молодий спеціаліст я розумію, що кожен день треба розвиватися, читати, осучаснюватися. Той час, який ми проводимо у полях, пропускаючи лекції, прирівнюється до занять, адже ми отримуємо практичний досвід.
У роботі головне — це ставлення до людей, до своїх працівників, а також уміння завжди залишатися людиною. Жодні гроші та досягнення не повинні псувати чи відкривати «гнилі» сторони. Але пишатися собою можна, вважає аграрій.
Завжди має бути честь, гордість за самого себе і людяність. А лінощі — це найбільше зло, яке сидить у нас на плечі, б'є в каструлі й кричить: «Ляж, подивись фільм…». Раніше я любив поспати, якщо чесно. Приходив після навчання і прокидався о четвертій вечора. Але потім розумієш, що це схоже на «Алісу в країні чудес»: біжиш-біжиш, зупинився — назад пішов. Тобто, щоб рухатися вперед, треба якомога швидше бігти і не зупинятися.

Син далекобійника
та педагога

Виріс Микола Байбарак у простій родині. Мама все життя пропрацювала музичним керівником у дитячому садку, батько й досі працює у транспортній компанії далекобійником. Зараз Микола згадує, як свого часу батько налаштовував його також працювати на транспортних перевезеннях. Тільки згодом зізнався — то був чітко спланований життєвий урок.
«Він мені говорив: «Ти будеш далекобійником». Інакше кажучи, в підсвідомості формував у мене внутрішній спротив. Одного разу, коли я був у дев'ятому класі, він взяв мене у відрядження, найтяжче, яке тільки можна було уявити. Я там усе побачив. У нас почали стріляти скати, було дуже холодно, а він ще й на мене кричить, мовляв, «ти ж напарник, давай, допомагай». А я сиджу і не можу зрозуміти взагалі, де я знаходжуся. Я звик кожного ранку душ приймати. Кажу: «Давай покупаємося», а він: «Не будемо, бо у нас немає часу і грошей». Але батько знав, що робить»
Він мені говорив: «Ти будеш далекобійником». Інакше кажучи, в підсвідомості формував у мене внутрішній спротив. Одного разу, коли я був у дев'ятому класі, він взяв мене у відрядження, найтяжче, яке тільки можна було уявити. Я там усе побачив. У нас почали стріляти скати, було дуже холодно, а він ще й на мене кричить, мовляв, «ти ж напарник, давай, допомагай». А я сиджу і не можу зрозуміти взагалі, де я знаходжуся. Я звик кожного ранку душ приймати. Кажу: «Давай покупаємося», а він: «Не будемо, бо у нас немає часу і грошей». Але батько знав, що робить.
Тим холодним і напруженим відрядженням батько Миколи вперше спровокував у синові бажання шукати кращої професії та кращого життя. За роки школи, зізнається Микола Байбарак, він не прочитав жодної книжки. В армії спробував листати сучасників — не пішло. Зараз читає, але наукову літературу.
Виписую собі агрономічні журнали, читаю Дена Шилінгера — всі чотири томи його у мене із закладками. Деякі статті я перечитував і підкреслював маркером. Потім закрив, поклав під подушку, щоб запам'ятати. Література допомагає, без неї ніяк.

Ранок
починається з
… кави

Коли одного разу тренер Миколи пригостив його португальською кавою, аграрій закохався у цей напій. Тепер завжди починає свій ранок з нього, а за можливості робить це в улюбленому кафе. Тут планує свій день, збирається з думками та «заряджається». І завжди п'є каву не з чашки, а зі стаканчика «на виніс» — часто отримує термінові дзвінки, тому повинен у будь-який момент мати змогу виїхати у справах. А картонний стаканчик дозволяє прихопити улюблений напій із собою, якщо ще не встиг ним насолодитися.

Саме господарство розташоване за 70 км від Кропивницького в селі Верхньоінгульське. Щодня принаймні хтось один із трьох керівників має обов'язково бути на місці, тож про те, хто поїде на «базу», домовляються між собою звечора.
З офісу вирушаємо на базу господарства.
Раніше тут утримували свиней, утім, криза змусила позбутися тваринництва. Натомість вирішили зробити ставку на садівництво — уже триває підготовка ґрунту, де років через два хочуть бачити повноцінний яблучно-горіховий сад на крапельному зрошенні. Експериментальні дерева вже посадили.
Окрім того вирощують пшеницю, ячмінь, ріпак, соняшник і кукурудзу. Для зберігання мають свої склади, тож люблять притримати продукцію, щоб «погратися» з ціною.

Познайомив нас Микола і майже з усім колективом господарства — розповів про здобутки й досягнення кожного. На «ваговій», де цього року поставили електронні ваги, потрапляємо у жіноче царство.
Дівчата нам допомагають і навантажувати, і все робити — це наші «бджілки».
Керівник господарства швиденько демонструє нам очисну машину БЦС-50, майстерню і техпарк, де є Berthoud, New Holland, але більшість машин — John Deere.
Для мене не придумаєш ідеальнішої техніки, ніж John Deere. Сам покійний власник цієї компанії сказав: «Я ніколи в житті не поставлю клеймо на якусь деталь, якщо вона буде не ідеальною». От вони взяли і зробили ідеальну безвідмовну техніку. В потрібний момент вона зробить ту операцію, для якої вона була створена.
Плуга не мають, бо працюють за Mini-till.

У майбутньому Микола Байбарак мріє, щоб у нього було побільше зелені. Жартує: не в кишенях, а на території господарства. Хоче, щоб було чисто, без сміття — і всюди росли квіти. А поки ж ми вирушили подивитися, що росте у полі. Оскільки до Миколи Байбарака ми приїхали у своєрідне міжсезоння — не застали у полях кукурудзи чи соняшнику, зате подивилися на озимий ячмінь.
Розвивають господарство динамічно, оновлюють техніку, завдяки інноваційним технологіям виходять на рівень точного землеробства. Нині придбали пакет супутникового контролю за технікою і вегетацією рослин. Не економили на цьому, хоч і довелося викласти чималу суму.
«Я в захваті від цієї програми, вона багато в чому нам допомагає. В університеті на лекціях у нас була тема «визначення врожайності». Ми розглядали різні, ще радянських часів, формули. Я розповів викладачеві, що ми визначаємо врожайність за супутником, який показує точні цифри, плюс-мінус два центнери. А він говорить, мовляв, я йому байки розказую. Я відкрив комп'ютер: «Ось, дивіться. Це завдяки розвитку, завдяки тому, що ми не на морях відпочиваємо, а працюємо, постійно в полях». Дружини нервують, звичайно, але що ж зробиш»
Я в захваті від цієї програми, вона багато в чому нам допомагає. В університеті на лекціях у нас була тема «визначення врожайності». Ми розглядали різні, ще радянських часів, формули. Я розповів викладачеві, що ми визначаємо врожайність за супутником, який показує точні цифри, плюс-мінус два центнери. А він говорить, мовляв, я йому байки розказую. Я відкрив комп'ютер: «Ось, дивіться. Це завдяки розвитку, завдяки тому, що ми не на морях відпочиваємо, а працюємо, постійно в полях». Дружини нервують, звичайно, але що ж зробиш.
Взаєморозуміння — це і є основний ключ до сімейного щастя, за словами аграрія. А на відпочинок час усе-таки знаходить — влітку, в короткочасний період затишшя, намагається вирватися на море, до води. У цьому допомагає взаємовиручка.
Основна наша перевага — ми втрьох. Тому можемо один одного підстрахувати. Костя любить взимку їздити на Західну Україну, він захоплюється тією красою. Я без води не можу. На морі я, як дитина: і в піску граюся, і будиночки з донькою будую. У батька своя улюблена розвага — любить на городі щось зробити. Навіть на морі у мене постійно дзвонить телефон, тож я все одно беру участь у робочому процесі. А як іще й смс-повідомлення приходять, що хтось швидкість перевищив під час якоїсь операції в полі — ти вже нервуєш, починаєш думати, як там і що.

48 годин на добу

Аграрій не приховує, що деякі його знайомі скептично ставляться до роботи у сільському господарстві. Мовляв, що там складного? Весною посіяв, восени зібрав, а в інших он робота цілий рік. Але такі слова Микола сприймає з усмішкою, адже зазвичай більшість нюансів чужої роботи непомітні сторонньому оку.
Один знайомий мені каже: «Вже зібрав кукурудзу, на «моря» летиш?». А я й думаю, які там моря, якщо треба підготуватися до наступного сезону, визначитися з посівним матеріалом, добривами, все розрахувати. Брати аналізи ґрунту, визначати сівозміну, думати, на яку культуру «поставити» та слідкувати за ціновими коливаннями.
У багатьох такий стереотип ламається, коли вирішують працювати на землі. Зокрема, це стосується пайовиків, котрі захотіли стати одноосібниками. І Микола Байбарак, і його родина, завжди ідуть назустріч такому волевиявленню й дають можливість спробувати власні сили. Єдиний мінус — від непрофесійності чи лінощів на тій ділянці кілька років підряд сіють соняшник, а разом із ним росте й вовчок по коліна, який поширюється і на «здорові» поля навкруги.

Починаючи з весни, річна робота в полях будується за наступним принципом:

Боронуваннякультиваціяпосів кукурудзипосів соняшникугербіцидна обробка соняшникупідживлення мікроелементамигербіцидна обробка кукурудзиобприскуванняжнива першої пшениці й ріпаку (червень­-липень)підготовка до наступних жнив і посівноїпосівна озиминизбирання кукурудзи та соняшникуважкий обробіток земліпідготовка закупівельзавезення добрив і ЗЗР
Очам своїм не вірю, коли люди їдуть посеред робочого процесу на відпочинок. Розвернулися і кудись полетіли. Я не можу собі цього дозволити, немає часу, хочеться все встигнути.
Поля, управлінські обов'язки, родина, дитина, спорт — щоб на це вистачало часу, Микола мріє про 48 годин на добу, бо 24 йому мало. Зі своїми навичками спортсмен цілком міг би тренувати дітей, і одного разу навіть отримав таку пропозицію. Але вирішив сказати «ні».
«Коли починаєш переходити межі, то забуваєш про найголовніше — сім'ю. Ти цілий день проводиш на роботі та тренуваннях, а дитина росте. У мене дійсно бувають такі дні, коли на роботі живеш, ночуєш, проводиш цілий тиждень. Приїжджаєш додому — і серце стискається, тому що дитина дуже швидко розвивається й росте. І ти не встигаєш, хочеться захопити повністю все. Я думаю, що якби день тривав 48 годин — це було б супер, а 24 мало. Не знаю, кому вистачає, мені — ні»
Коли починаєш переходити межі, то забуваєш про найголовніше — сім'ю. Ти цілий день проводиш на роботі та тренуваннях, а дитина росте. У мене дійсно бувають такі дні, коли на роботі живеш, ночуєш, проводиш цілий тиждень. Приїжджаєш додому — і серце стискається, тому що дитина дуже швидко розвивається й росте. І ти не встигаєш, хочеться захопити повністю все. Я думаю, що якби день тривав 48 годин — це було б супер, а 24 мало. Не знаю, кому вистачає, мені — ні.
Натхнення на роботу Микола черпає зі свого позитивного погляду на життя.
Наприклад, у армії був такий час, що мені не дозволяли сісти. А додому повернувся — сів і сидиш. І думаєш: «Мені ніхто не каже «встань». От саме такі моменти, коли є з чим порівнювати, дають наснаги. Ти не хворий, у тебе суперздоров'я, тому що ти його бережеш, ти прокидаєшся, бачиш здорових людей навколо себе, можеш посміхнутися. А навіть коли у тих, хто поряд, немає настрою, вони тобі посміхнуться у відповідь — бо це твоя близька людина. Тоді ти розумієш, що все правильно робиш у житті. Є моменти, які радують дрібницями. По-перше — спорт, сім'я, робота. А якщо ці моменти скласти докупи — це радість кожного дня. Якщо щось одне випаде — будемо боротися з цим і відновлювати баланс.
Додає позитиву й підстав для гордості Миколі і його донька Маша. Про те, що його діти будуть загартовані спортом, Микола Байбарак знав давно. Але доньку на бойове мистецтво не віддав — п'ятирічна Марія займається гімнастикою і вже також має переможні титули.

Дух борця

Спорт із раннього дитинства загартовував Миколу і формував характер. Зараз свою сильну хватку аграрій інколи застосовує і в роботі, але не в буквальному сенсі. Зокрема, фермерові довелося поборотися з державою під час блокування податкових накладних.
«Мені заблокували чотири накладні. Три місяці я сидів без грошей. Вивіз продукцію, а мені не заплатили, бо кінцевий залишок виплачується після реєстрації. Транспортні компанії, дистриб'ютори ЗЗР писали скарги на мене, бо я вже вивіз товар і не мав чим із ними розрахуватися. Тоді я поїхав до начальника податкової, прийшов і кажу: «Я фермер і мені треба сплатити податки», а він: «Мені нецікаво!». Та ні, кажу, вам має бути цікаво, тому що я хочу сплатити податок державі, а ви мені заважаєте. Поки ми підіймалися сходами, я його дістав. Зрештою, розблокування другої накладної відбулося з його «подачі». Мені це таке задоволення принесло, ви собі навіть не уявляєте!»
Мені заблокували чотири накладні. Три місяці я сидів без грошей. Вивіз продукцію, а мені не заплатили, бо кінцевий залишок виплачується після реєстрації. Транспортні компанії, дистриб'ютори ЗЗР писали скарги на мене, бо я вже вивіз товар і не мав чим із ними розрахуватися. Тоді я поїхав до начальника податкової, прийшов і кажу: «Я фермер і мені треба сплатити податки», а він: «Мені нецікаво!». Та ні, кажу, вам має бути цікаво, тому що я хочу сплатити податок державі, а ви мені заважаєте. Поки ми підіймалися сходами, я його дістав. Зрештою, розблокування другої накладної відбулося з його «подачі». Мені це таке задоволення принесло, ви собі навіть не уявляєте!
Спорт є невід'ємною частиною життя Миколи, тож і ми побували на вечірньому тренуванні у клубі «Борець». Саме тут щодня з 19.30 до 21.00 молодий фермер відпрацьовує бойові навички. Одразу ж знайомить нас зі своїм тренером Євгеном Скирдою, про якого розповідав протягом усього дня.

Микола Байбарак зізнається, що завжди мріяв стати майстром спорту із дзюдо. Але так склалися обставини, що, завоювавши коричневий пояс, зі статусом кандидата у майстри спорту, дзюдо довелося змінити на менш травматичний джіу-джитсу.
Миколу та його тренера поєднує не лише спорт, а й міцна чоловіча дружба та готовність завжди прийти на допомогу один одному. Євген Скирда розповів нам те, про що сам Микола соромиться говорити.
Микола багато робить для нашого клубу як меценат. Часто телефонує мені, питає, чим можна допомогти, що придбати, що потрібно команді. Завжди допомагає і фінансово, й організаційно. Декілька років тому так сталося, що нам відмовили у візах, коли ми їхали на чемпіонат Європи в Португалію. Хлопцям відмовили буквально за три дні до поїздки, і Коля був одним із перших, хто узявся відстоювати наші права. Ми разом з ним у 20-градусний мороз стояли під посольством і, зрештою, забрали документи. Коля завжди поруч,
— Євген Скирда.
Коли Микола прийшов у джіу-джитсу, йому довелося зняти свій коричневий пояс і одягнути білий. Почати все з чистої сторінки. Та до цього питання чоловік підходить філософськи, посилаючись на слова свого кумира.
«Засновника дзюдо Дзіґоро Кано одного разу спитали, який пояс найяскравіший за рангом. І він відповів, що найбільш титулований — білий. Всі були в шоці від того, що сказав найтитулованіший дзюдоїст в усьому світі: «Після досягнення своєї мети — чорного поясу, я зняв його й одягнув білий, адже дзюдо не можна повністю осягнути!»
Засновника дзюдо Дзіґоро Кано одного разу спитали, який пояс найяскравіший за рангом. І він відповів, що найбільш титулований — білий. Всі були в шоці від того, що сказав найтитулованіший дзюдоїст в усьому світі: «Після досягнення своєї мети — чорного поясу, я зняв його й одягнув білий, адже дзюдо не можна повністю осягнути!
Микола переконаний, що треба продовжувати обраний шлях, що б не сталося. Іти з високо піднятою головою, адже життя — це боротьба, а боротьба — це життя, яке кожного ламає по-своєму.
Якщо ти здався — значить, програв, не досяг своєї життєвої мети. Тож основа всіх основ — жити на повну. Та багато чого залежить від морального настрою людей. Озлобленість нашого народу перевищує усі відсоткові співвідношення. У Європі люди посміхаються, але зрозуміло, що там є чому. Я теж замислююсь про рівень нашого життя, та якби кожен замислився, що ж узагалі відбувається навколо нього, може, було б по-іншому. У мене викликають огиду люди, які скаржаться, мовляв, «усе погано, у мене нічого не виходить». Такого взагалі не можна навіть вимовляти — це, в першу чергу, слабкість людини, а по-друге — це неповага до оточуючих. Ти не інвалід, не паралізований, у тебе є руки — підняв голову і пішов далі до своєї мети.
Подивитися, як відбуваються тренування кіровоградських бійців, та побачити інший бік життя Миколи Байбарака пропонуємо вам у наступному відео.

Магія дощу

Із приходом у сільське господарство у житті Миколи з'явився ще один вид боротьби — за вологу.
Я ніколи не міг подумати, що буду радіти краплям дощу, запаху свіжості. У місті люди говорять: «О, погана погода, дощ пішов». А для нас це якісь година-півтори відпочинку, це свіжість, зниження температури. У нас зона ризикованого землеробства, ми за кожен міліметр боремося. За Mini-till працюємо також для того, щоби зберегти вологу.
Одного разу Микола вирішив купити дощомір. Тоді над ним навіть посміялися, мовляв, нема опадів, що будеш вимірювати? Але чоловік таки зафіксував пристрій на одному з полів. За три години саме на цю ділянку спустилася злива. Щедро поливало поле і протягом усього літа.
«Наступної весни брат говорить: «Купуй дощоміри і розставляй на всі поля!»
Наступної весни брат говорить: «Купуй дощоміри і розставляй на всі поля!
Одного разу Микола із Костянтином навіть танцювали під дощем — такий він був довгоочікуваний.
Це був 2015 рік, середина червня. Тоді у полі саме все «наливалося», йому так потрібна була енергія для росту. Ми щодня моніторили прогноз погоди, але там було лише сонце. Того дня ми разом із Костянтином об'їхали поля, заїхали до трактористів. Потім піднявся сильний вітер, почало затягувати небо, а тоді раптово вдарила блискавка, гроза — і пішов дощ. Ми їхали в автомобілі, двірники працювали з шаленою швидкістю. Я на брата дивлюся і кажу: «Ти уявляєш, яке диво?». Ми його так чекали, півтора місяця взагалі не було опадів. Відчинили вікно, щоб вдихнути на повні груди свіжого повітря. Я кажу: «Давай вийдемо, постоїмо?». А саме музика хороша грала, тож ми вийшли та як давай танцювати під дощем!

Стоячи на роздоріжжі…

У житті кожної людини є тисячі доріг і мільйони стежин. Куди піти, який шлях обрати — рулетка, з якою ми зустрічаємося чи не щодня. Миколі Байбараку пощастило одного дня обрати вірний шлях, чого аграрій бажає кожному.
Моє життя кардинально змінилося шість років тому. Я повинен був дійти до цього. Кожна людина має дійти до цього. Одного дня, стоячи на роздоріжжі, людина мусить обрати: лежати на дивані, скаржитися на державу, на самого себе і говорити, що він невдаха, чи просто зробити крок у напрямку саморозвитку, який кардинально змінить його життя.
За таким насиченим ритмом (який ми відчули на собі, провівши день з Миколою), аграрій не забуває і про духовне — вся родина, від малого до великого, відвідує церкву. До слова, це ще один новий відтінок, який з'явився у житті Миколи Байбарака після зустрічі з майбутньою дружиною.
«Просто якщо кожен буде думати не лише про себе, а про когось, про всіх навкруги, не просити Бога «дай мені автомобіль», а просити здоров'я всім, щоб у нашій державі все налагодилося — тоді нам буде круто. Люди посміхатимуться, не «гиркатимуть». Буде порядок на вулиці, людина не викине вкотре сміття. Перестануть колотися, пити, палити. Всі будуть дотримуватися здорового способу життя, брати один з одного приклад. Уявіть тільки — це ж рай! Реально, він близько, просто якщо кожен візьметься за себе, то у всіх все вийде»
Просто якщо кожен буде думати не лише про себе, а про когось, про всіх навкруги, не просити Бога «дай мені автомобіль», а просити здоров'я всім, щоб у нашій державі все налагодилося — тоді нам буде круто. Люди посміхатимуться, не «гиркатимуть». Буде порядок на вулиці, людина не викине вкотре сміття. Перестануть колотися, пити, палити. Всі будуть дотримуватися здорового способу життя, брати один з одного приклад. Уявіть тільки — це ж рай! Реально, він близько, просто якщо кожен візьметься за себе, то у всіх все вийде.
Саме цими словами хочеться завершити історію Миколи Байбарака, та й увесь другий сезон проекту «Хвала рукам, що пахнуть хлібом». Віримо, що таких людей, як Микола, буде все більше у нашій країні, а картина, яку змалював нам аграрій, втілиться у життя!
Текст: Вікторія Сумченко
Відео, фото:
Василь Ніколаєнко
Хвала рукам, що пахнуть хлібом
Василь Цвик: Ніколи не думав, що мене колись зацікавить козівництво
Читати
Хвала рукам, що пахнуть хлібом
Валерій Ліневич: Якщо зупинишся хоч на хвилину — ти вже запізнився
Читати
Хвала рукам, що пахнуть хлібом
Анатолій Комар: У житті, як у вогні — немає броду
Читати
Left
Right
Выполнено с помощью Disqus