Каракульська

Історія

Розвиток смушкового вівчарства в Україні нерозривно пов’язаний з розведенням каракульських овець, які належать до числа стародавніх аборигенних порід Середньої Азії. Розкопки в Анау (Туркменія) довели, що ще за 6 тис. років до нашої ери тут розводили жирнохвостих овець, які за своїми зоологічними ознаками дуже близькі до каракульських. Але яким волосяним покривом володіли ягнята цих стародавніх, виявлених при розкопках, овець, залишається, поки що, невідомим. Деякі автори вважають, що у Середню Азію вівці, ягнята яких володіли шкурками з цінними хутровими якостями, були завезені в VII столітті при завоюванні цієї країни арабами. Народи Середньої Азії на протязі багатьох років застосовували цілеспрямований відбір та підбір цих овець, внаслідок чого за наявності відповідних кормових умов і була створена каракульська вівця.

Ідея поліпшення в Україні місцевого вівчарства каракульськими вівцями належить Полтавському товариству сільського господарства, яке ще в 1882 р. придбало їх в Закаспійському краї близько 200 голів. Великого розвитку каракульське вівчарство в Україні набуло у період 1930—1941 рр. в господарствах Херсонської, Одеської, Миколаївської, Кіровоградської, Полтавської, Кримської та інших областей. За даними породного переобліку в 1939 р. каракульських овець налічувалося близько 900 тисяч. Відновлення каракульського вівчарства після Великої Вітчизняної війни в господарствах України відбувалося такими ж швидкими темпами, як і інших видів сільськогосподарських тварин: поголів’я цих овець вже в 1952 р. досягало довоєнного рівня. Проте, в зв’язку з подальшою інтенсифікацією сільського господарства та необхідністю розширення виробництва тонкої та напів тонкої вовни виникла потреба дещо скоротити зони розведення цих овець. Нині їх розводять в господарствах Херсонської, Одеської та Чернівецької областей.

У світі дану породу розводять у: Ірані, Афганістані, Намібії, ЮАР.

Стандарт породи

Чистопородні каракульські вівці досить витривалі та енергійні, з міцним копитним рогом і задовільною тілобудовою, невеликі. Вівцематки мають грушоподібну форму тулуба, дещо подовжену голову з випуклим профілем, вкриту гладкою, жорсткою, остистою, блискучою вовною; вуха великі звислі, іноді середньої величини, стрілоподібні і навіть дуже короткі з ледве помітною вушною раковиною. Барани мають добре розвинені роги спіралеподібної форми, бувають і комолі. Вівцематки, як правило, комолі, але зустрічаються й рогаті.

Хвіст жирний, на кінці має худий відросток, вигнутий у вигляді латинської букви «8», іноді буває і прямий, у вигляді клина. Довжина хвоста різна: короткий, якщо не досягає скакального суглоба; довгий – якщо він звисає нижче суглоба.

За забарвленням каракульські вівці поділяються на чорних, сірих, коричневих, сур та ін. Проте, найпоширенішими є чорні вівці. Після народження чорне забарвлення каракулів зберігається недовго: до однорічного віку вовна ягнят стає рижуватою, а у віці 2—3 роки сивіє, за винятком голови та кінцівок, які зберігають чорне забарвлення. За кольором каракульські вівці бувають чорні, сірі, сур та ін­ші. Найбільш цінним кольором є сур. Каракульська порода має кілька внутрішнь-опородних типів, які різняться конституціонально-продуктивними властивостями та кольором смушків. Є три типи конституції каракульських овець – міцний, ніжний і грубий.

Господарська характеристика

Жива маса баранів-плідників становить 50–60 кг, вівцематок – 40–45 кг, настриг немитої вовни відповідно – 3–4 кг та 2,5–2,8 кг. Довжина косиць близько 20 см. Плодючість — 100–105 ягнят у розрахунку на 100 вівцематок.

Серед овець ніжного типу розрізняють два підтипи – крик і назих. Вівці типу крик мають перерозвинену, ослаблену консти­туцію, знижену життєздатність. Смушки у них невеликі за розмі­ром, з рідким волосом. Завитки дрібні, малоцінні. Настриги вовни низькі. Тварини вибагливі до умов годівлі й утримання. Вівці типу назих мають міцний скелет, тонку шкіру, дають дрібно-завиткові смушки високої якості. І хоч вівці цього типу за витрива­лістю, рівнем продуктивності поступаються міцному типу, якість продукції у них висока.Вівці грубого типу (акгуль) мають розвинений грубий скелет, товсту пухку шкіру. Смушки у них великі за розміром з великим пухким завитком. Якість їх низька. Вовна складається з грубої ості і невеликої кількості дуже тонкого і короткого пуху. Вівці ви­тривалі, але низькопродуктивні.