Ще нішевий, але дедалі популярніший напрям, вермикультура, в Україні переходить у практичний інструмент екологічного агровиробництва. Його результатами є біологізація ґрунту, переробка органіки, зменшення мінерального навантаження. У матеріалі Kurkul.com — зріз стану ринку, технологічні підходи, перевірені в полі ефекти та критерії безпечності.

Вермикультура — це технологія, коли дощові черв’яки перетворюють органічні відходи на стабільний, біологічно активний вермикомпост (біогумус) із живою мікрофлорою; далі з цього вермикомпосту готують витяжку: змішують його з водою, аерують (насичують киснем), за потреби додають поживні компоненти для мікроорганізмів і відділяють тверду фракцію, отримуючи рідкий концентрат для обробки ґрунту та рослин.

Черевик Миколи Черченка буквально провалюється в м’який, пружний темний шар ґрунту на полі кукурудзи.
— Ось так він має поводитися, коли ґрунт живий», — каже директор ТОВ «НВК «УКРАГРОГРУП». — На цій ділянці ми вже кілька років працюємо з біологізацією: залишаємо пожнивні рештки, сіємо сидерати й регулярно вносимо органо-мінеральний комплекс на основі витяжки з вермикомпосту.

За кілька десятків метрів — інше, сусідське поле. Ґрунт тут навіть візуально жорсткіший. Після дощу швидко з’являється тверда «підошва», вода стоїть у калюжах, а нога ковзає по верхньому ущільненому шарі. Різницю видно без лабораторних аналізів — по тому, як «дихає» земля.

«Наша філософія — спершу нагодувати ґрунт, а ґрунт своєю чергою вже нагодує рослину», — каже Микола Черченко.

Щоб зрозуміти, звідки береться м’який, структурний шар тут і «бетонна» кірка за кілька кроків, треба глянути не лише під ноги, а й у недалеке минуле. У вермикультури є своя історія розвитку — світова й локальна, українська.

Історія вермикультури

У світі вермикомпостування, як технологія, відоме вже понад сто років. Ще в 1920-х роках університетські лабораторії США експериментували з переробкою міських органічних відходів та осадів стічних вод за участі дощових черв’яків, спостерігали поведінку різних видів у ґрунтових горизонтах, відбирали лінії, що краще «перетравлюють» органічну масу.

 — Згодом ідею підхопили в Індії, — розповідає Консультант з органічного виробництва, агроном-консультант Асоціації «Дунайська Соя», дорадник з агрономії, Микола Биков. — Там протягом десятиліть державні й донорські програми роздавали стартові набори черв’яків, навчали дрібних фермерів компостуванню та вермикомпостуванню.

Сьогодні Індію часто наводять як «історію успіху», але в реальності більшість фермерів робить вермикомпост насамперед для власних потреб, у дуже локальному масштабі. У США драйвером стала радше міська екологічна політика: потоки органіки з міст вимагали нових рішень, поруч із великими компостними майданчиками та біогазовими станціями з’явилися промислові вермиферми. Утім, вони так і не стали домінуючою технологією — занадто складний і багатокроковий процес порівняно з аерованим компостуванням. У Німеччині та загалом в ЄС інституційна підтримка переважно спрямована на біогаз та класичний компост: там простіше стандартизувати процес, зрозуміліше рахувати вуглецевий слід і вибудовувати регулювання. вермиферми залишаються поодинокими, часто як демонстраційні або нішеві проєкти.

За словами Миколи Бикова, в Україні вермикультура має свою власну траєкторію. Ще за радянських часів профільні інститути та кафедри агрохімії накопичили солідний науковий доробок із біоконверсії органіки та використання дощових черв’яків. 

Біоконверсія органіки — це процес, коли мікроорганізми, гриби, черв’яки чи інші живі організми переробляють органічні відходи (гній, рештки рослин, харчові відходи тощо) у нові, корисні продукти: компост, вермикомпост, біогаз, органічні добрива, кормові добавки.

У 1990-х технологію активно просували з Північної Америки до України: ентузіасти завозили каліфорнійського черв’яка, на кафедрах закладали досліди, з’явилися перші програми «біоконверсії» й амбітні спроби побудувати цілісні технологічні лінії. Проте згортання державного фінансування й відсутність зрозумілої політики поводження з органікою дуже швидко відсіяли більшість ініціатив.

«До сьогодні «живим» у промисловому сенсі лишилося переважно класичне компостування, як-от великий комплекс компостування у Львові. Вермикомпостування ж осіло в нішах: напівпромислові майданчики, дрібні ферми, присадибні господарства, локальні міські ініціативи», — розповідає Микола Биков.

Щоб зрозуміти, чому сьогодні вермикультура виглядає радше як мозаїка локальних експериментів, ніж як відпрацьована галузь, варто усвідомити складність процесу та економічні реалії сьогодення.

«Черв’як не споживає сирі рослинні рештки чи гній «як є». Спершу потрібно створити правильно аерований субстрат із врівноваженим співвідношенням вуглецю й азоту, стабілізувати вологість, позбутися токсичних домішок, інколи варто змішати гній із соломою та дати структурі «визріти», — каже експерт.

Потім, наголошує експерт, потрібне дозоване годування невеликими порціями, контроль мікроклімату (мінімум +15 °C протягом року), а далі — доробка продукту: сушіння, фракціонування, пакування. Частину операцій можна механізувати, але типових, недорогих і надійних ліній майже немає; «унікальні» рішення коштують дорого й несуть високий ризик помилки. У відкритих буртах черв’як працює лише в теплу пору, тож продуктивність сильно плаває за сезонами. Усе це означає багато ручної праці й складну логістику сировини, а отже — низьку маржу. Зрозуміло, що для промислових масштабів — це слабка пропозиція. Ті, хто все ж намагається зібрати повну технологічну лінію, зіштовхуються з економікою дуже швидко.

«На Хмельниччині один із проєктів, маючи сировину з вівчарства, організував власну систему вермипереробки, відпрацював технологію й навіть протестував модель експорту в тепличні господарства країн Перської затоки, де суміш піску з якісним компостом або вермикомпостом зазвичай дає відчутний ефект», — розповідає Микола Биков.

Технічно все працювало, але фінальна економіка не склалася: логістика рідких фракцій та самого вермикомосту, нормативині та регулятивні вимоги та відсутність сформованого попиту з боку дистриб’юторів зробили бізнес-модель вразливою. Інший майданчик, де поруч співіснували компостування, вермифаза й виробництво рідких витяжок, встиг зробити перші поставки, але через порушення процедур реєстрації фактично залишався «поза полем» легального ринку. А з початком повномасштабної війни підприємство з Запоріжжя, яке займалося виробництво вермикомпосту та рідких добрив, просто було знищене ракетним ударом.

Вермифаза — це етап (фаза) біоконверсії органіки, де в роботу вступає саме дощовий черв’як: уже попередньо стабілізований компостоподібний субстрат проходить через черв’яків, і на виході утворюється вермикомпост (біогумус) зі збагаченою мікрофлорою та біоактивними сполуками.

На цьому тлі господарство, яким керує Микола Черченко, виглядає показовим прикладом того, як вермикультура може вписуватися в реальну агрономію. На підприємстві підтримують маточник каліфорнійського черв’яка, переробляють органічні відходи на стабілізований вермикомпост, а на його основі готують органо-мінерально-біологічний комплекс у рідкій формі. Головний технолог Руслан Кулинич описує процес як багатоступеневе поєднання.

«Черв’як перетравлює органіку, далі йде сепарація, підсушування, ферментація, екстракція корисних фракцій, кавітаційне змішування з мінеральними та біологічними компонентами. Ключ — зробити стабільний концентрат, який не розшаровується, не випадає в осад грубими фракціями й проходить через форсунки без проблем», — розповідає спеціаліст.

Але в полі агрономів цікавить не стільки філігранність технологічного процесу отримання витяжки, скільки сам результат.

В «УКРАГРОГРУП» позиціонують свій продукт як живильне середовище для ґрунтової біоти. Після внесення активується мікрофлора, запускається «біологічна фабрика», що перетравлює пожнивні рештки, переводить елементи живлення у доступні форми, а ґрунт уже «годує» рослину.

«У цій моделі рідкий комплекс не замінює мінеральні добрива повністю, але дозволяє системно зменшувати їх внесення на 30–40% без втрати врожайності — внаслідок того, що біота працює, а поживні елементи не губляться в мертвому середовищі», — зазначає Руслан Кулинич.

За понад десять років експериментів на власних полях площею близько двох тис. га і дванадцяти типах ґрунтів підприємство накопичило власну статистику: стабільні прибавки врожайності на пшениці, сої, соняшнику, кукурудзі, зниження кислотності на окремих полях із рН від 4,5 до 5,5–6,0, покращення структури й водопроникності та зменшення сольового навантаження.

«Ці цифри — не лабораторні експерименти. Це — багаторічний виробничий досвід, де біологія працює разом із сидератами, деструкцією решток і вчасним внесенням», — запевняє Микола Черченко.

Польові кейси

Владислав Мирець, співвласник і агроном агрофірми «Гарант», що в Білоцерківському районі, має земельний банк близько 760–780 га. Він працює з витяжкою з черв’яка третій сезон і декларує суто «експериментальний» підхід: тестує нові рішення й залишає тільки ті, що показують відчутні результати в полі.

«Перші випробування препарату на базі витяжки з компосту каліфорнійського черв’яка ми провели «на один обприскувач». Наступного сезону обробили вже 20–40 га озимої пшениці й зафіксували приріст врожайності понад 1 т/га», — розповідає Владислав Мирець.

У поточному році технічне рішення поширили вже на всі площі озимої пшениці, а також на озимий ріпак, ячмінь, соняшник і частково кукурудзу. Особливо показовим, за словами агронома, був сезон із двома хвилями заморозків до -8°C, коли пшениця та ячмінь «виглядали, як сіно», але після внесення препарату посіви вдалося «реанімувати» й отримати прийнятну врожайність, зокрема по ячменю, пшениці та ріпаку.

Пояснюючи можливі причини ефекту, Владислав Мирець говорить про збалансований мікроелементний склад і роль мікрофлори, але наголошує:

«Мені важливий результат. Вношу — бачу віддачу — працюю. У господарстві діє «мінілабораторія» для оперативної діагностики дефіцитів, мінеральне живлення лишається консервативним (без безводного аміаку й аміачної води), а витяжка розглядається як елемент системи, що поєднує антистресову підтримку рослин і роботу з пожнивними рештками».

Сам агроном підкреслює, що його оцінки ґрунтуються на виробничих спостереженнях одного господарства й потребують подальшої верифікації на контрольних ділянках, але наявний досвід він вважає достатнім, щоб продовжувати практику і надалі, коригуючи її за результатами наступних сезонів.

Фермер Віталій Хохич обробляє близько 35 га землі поблизу села Григорівка на Київщині, вирощує картоплю, пшеницю, столові буряки та ягідники (смородина, малина, суниця). Шість років тому після проблемного старту ячменю він уперше застосував рідку витяжку на основі продуктів життєдіяльності дощових черв’яків і відтоді щосезону інтегрує її в систему живлення як додатковий елемент до мінеральних добрив: перед посівом і ще 2–3 рази впродовж вегетації, залежно від погоди.

Навіть у неврожайний рік пшениця показала 10,8 т/га. На смородині, малині та суниці фермер відзначає помітний візуальний ефект і приріст урожайності. Лабораторні аналізи ґрунту він проводить епізодично, тож йдеться не про науковий експеримент, а про виробничі спостереження, де головними індикаторами для нього є валовий результат і довгострокова стабільність.

У НВК «УКРАГРОГРУП» внесення препарату на основі витяжки з компосту відточували більше 10 років. Найпомітніший ефект, як з’ясувалося, дає саме осіннє внесення: коли вже пішли дощі й ще тримається тепло, поєднання вологи й температури стає ідеальним для роботи мікроорганізмів. Упродовж вегетації препарат застосовують і по листку — за технологічними картами під конкретні культури.

Рівень екологічної відповідальності українських аграріїв щороку зростає, і саме їхні практики та нове розуміння цінності ґрунту дають шанс українським чорноземам не деградувати. Фермерське господарство сімʼї Власенко з Сумщини вирощує пшеницю, сою, кукурудзу, соняшник і ріпак та використовують біологічний підхід протягом майже двох десятиліть.

«У своїй системі за 18 років no-till ми максимально відмовилися від хімії при обробітку культур. Із хімічних засобів сьогодні використовуємо лише гербіциди — від них нікуди не дінешся, з бур’янами треба боротися. Усе, що стосується добрив, боротьби з хворобами й шкідниками, — це біопрепарати, і вони прекрасно справляються зі своєю задачею. Усе тримається на корисних мікроорганізмах у ґрунті й «помічниках» у полі загалом: мікробіота, корисні гриби, комахи, черв’яки — система працює в сукупності. Відмова від хімії в рослинництві для нас означає розмноження всього корисного на полі, що допомагає відповідати на майбутні виклики: швидше переробляти рослинні рештки на добрива, стримувати хвороби та шкідників», — розказує Євгеній Власенко.

Черв'як врятує міста від сміттєвої катастрофи

Вермикультура в Україні живе не лише в полях, а й у містах, де органічні відходи давно стали окремим головним болем. Історія Оксани Прохорової, науковиці та однієї з рушійних сил проєкту «Зелений Птах», показує, як вермиферма може вбудовуватися в міську інфраструктуру.

Цей шлях почався в Херсоні, на заводі з виробництва паливних брикетів із біомаси: частина сировини не підходила для спалювання, і природною стала ідея те, що «не горить», перетворювати на добриво за допомогою вермикультури. Після початку повномасштабної війни Оксана релокувалася до Києва.

«Завдяки гранту «Нової пошти» команда перевезла поголів’я черв’яків до столиці. Тут ми запустили виробництво на базі простору «Зелений Птах», власниця якого Вікторія Норенко долучилася до проєкту як партнерка — відтоді розвиваємо його разом і намагаємося зробити так, щоби екологія та економіка потоваришували», — розповідає підприємиця.

Нині на цій локації працює міська вермиферма, що переробляє виключно харчові відходи без домішок гною. Завдання — вилучити з потоку твердих побутових відходів найпроблемнішу фракцію: кухонні рештки, які можуть становити до половини загального обсягу сміття й суттєво ускладнюють сортування та подальшу переробку. Так вермикультура стає не екзотикою «для ентузіастів», а інструментом міської циркулярної економіки.

Оксана під час війни пішла вчитися на мікробіолога: це дозволяє вибудовувати цикл так, аби не просто «переварити» відходи, а зберегти й посилити корисні мікробні консорціуми в готовому продукті.

«Стартували з каліфорнійського дощового черв’яка, але далі взялися за селекцію й адаптацію під міські харчові відходи. Другий рік поспіль маємо лінію, яка стабільно працює на моносубстраті — кавовій гущі. Зазвичай переведення на «монокорм» для черв’яка критичне — популяція гине. Але поступова адаптація й відбір дають результат. Тестуємо й інші «складні» субстрати: пасинки томатів (високий вміст алкалоїдів), бульби картоплі тощо. Важливо пам’ятати: черв’як — це тварина, йому потрібні догляд і стабільні параметри середовища, — каже вона.

Але міська органіка несе нові технологічні виклики, адже харчові рештки зазвичай мають надлишкову вологість 70–90%.

«Тож працюємо «навпаки», ніж із гноєм ВРХ, який зазвичай сухуватіший, і його доводять по вологості. У міських потоках органіки є нюанс: частина овочів і фруктів оброблена фунгіцидами для зберігання — це враховуємо в підготовці корму (вводимо буферні домішки, даємо час на попередню стабілізацію). На виробництві балансуємо вологість і аерацію, підтягуємо буферність субстрату, проводимо коротку стабілізацію, щоб біота черв’яка не страждала. Наш фокус — міські відходи: законом заборонено вивозити харчові рештки на полігони, тож ми пропонуємо міську альтернативу — перетворюємо їх на «живий» продукт», — пояснює Оксана Прохорова. 

Команда «Зеленого птаха» розвиває модульну вертикальну ферму, адаптовану під місто: без важких інженерних мереж, без запахів. На площі близько 50 м² (умовно — два стандартні гаражі) є можливість приймати харчові відходи від двох дев’ятиповерхівок і перетворювати їх на вермикомпост та біопрепарати.

— Наша мета — робити це максимально близько до джерела утворення відходів, — каже Оксана Прохорова, — бо саме міста генерують великі потоки органіки, а біогазові заводи вимагають інфраструктури, яка не завжди доступна.

Частину продукту отримують назад ті, хто постачає сировину (зокрема фермери-партнери), частину купують приватні господарства, органічні виробники, власники деградованих земель у різних регіонах. Наукова валідація, органічна сертифікація біоактиваторів і прозорий ланцюжок «відходи → продукт → відновлення ґрунту» роблять цю модель цікавою не лише для городників, а й для бізнесу, який рухається в бік ESG-звітності (нефінансовий звіт компанії про її вплив на довкілля, людей і якість управління (Environmental, Social, Governance)): для компаній це спосіб одночасно зменшити власний «сміттєвий слід» і показати реальні кейси відновлення ґрунтів у своїх ланцюгах постачання.

Екологічний вимір вермикультури

Еколог і гідрогеолог, провідний хімік сектору хроматографічних випробувань Лабораторії моніторингу вод Західного регіону Дністровського БУВР Михайло Микицей, називає вермикомпостування «еколого-біотехнологічною практикою», де природні процеси поєднуються з технологічною дисципліною. За дотримання технології вермикомпост набуває високої пористості, буферної дії, аерації, водоутримувальної здатності й працює інакше, ніж «хімія»: замість швидкого піка дає більш рівномірне вивільнення поживних речовин. Водні витяжки з нього несуть органічну речовину, мінеральні елементи, амінокислоти, фітогормони та корисні мікроорганізми, що загалом покращує структуру ґрунту, роботу мікробіоти й може дозволити знизити норми мінерального азоту й фосфору без втрати врожаю. 

«Завдяки своєму багатому профілю поживних речовин біогумусні субстрати та їхні водні екстракти дійсно можуть служити ефективною добавкою до хімічних добрив», — розказує еколог.

Водночас Микицей наголошує: концентровані органічні добрива — це не лише ресурс, а й зона відповідальності. Надмірні дози вермикомпосту чи витяжок, особливо на піщаних ґрунтах із низькою буферною здатністю, підвищують ризик вимивання нітратів і фосфатів у дренажні та поверхневі води. Якщо сировина «брудна» — містить залишки пестицидів, фармпрепаратів чи важких металів, — ці забрудники можуть зберігатися в кінцевому продукті. Тому він наполягає: виробник має контролювати кожну партію сировини й готового продукту, надавати паспорт безпеки та протоколи акредитованої лабораторії з вмістом токсичних елементів, розчинних форм N і P, pH, електропровідності, а також підтвердженою санітарно-мікробіологічною безпекою (без E. coli, Salmonella, яєць гельмінтів). 

— За наявності технологічної дисципліни та контролю якості ризики для ґрунтів і вод мінімальні, а продукт може бути реально безпечним джерелом органічної речовини й біологічної активності, — резюмує експерт.

Щодо інтеграції в систему живлення Михайло Микицей радить триматися принципу «аналіз – поступовість – контроль»: спочатку агрохіманаліз ґрунту й лабораторний аналіз партії вермикомпосту, потім обережне зниження мінерального живлення (орієнтовно на 20–25% з перспективою руху до часткового заміщення до 50% за підтвердженого результату) й обов’язковий моніторинг. Він окремо нагадує про водоохоронні обмеження: не вносити жодних добрив у прибережні захисні смуги (щонайменше 25 м для малих водотоків) і виключати ділянки з високим рівнем ґрунтових вод, підтопленням, поблизу колодязів і водозаборів. 

«Вермикомпост — це дієвий інструмент екологічного землеробства, але він працює найкраще тоді, коли поєднує природні механізми з технологічною дисципліною. Помірність і контроль — гарантія того, що користь переважає над ризиками»,  — підсумовує Михайло Микицей.

Дорадник з агрономії Микола Биков також наголошує, що питання екологічної безпеки в цій темі не має простих відповідей та одразу пропонує дивитися на процес очима біолога:

«Кишківник черв’яка — це не «подрібнювач», а мікробний реактор без «зубів», де працюють консорціуми бактерій і грибів. Саме ця біота розщеплює частину органічних сполук і повертає черв’якові доступні метаболіти. Є спостереження та дослідження, — що окремі популяції черв’яків та їхня внутрішня мікрофлора здатні прискорювати деградацію певних пестицидів. Ба більше, тривале «привчання» на конкретному кормі може відбирати мікробні спільноти, котрі ліпше справляються зі складними молекулами». 

Але це довгий еволюційний процес, і головне — його результати дуже залежать від типу сполук, їхньої концентрації, складу субстрату та конкретного штаму/популяції. Тому коректно говорити: вермикультура прискорює розклад частини органічних забрудників, але не гарантує очищення до вимірюваних нормативів у польових умовах. У лабораторіях можна зафіксувати «було/стало», а в реальному ґрунті на результат впливають десятки некерованих чинників — від погоди й родючості до структури поживного середовища.

Із важкими металами ситуація інша: вони нікуди не зникають. Мікроорганізми й продукти їхнього метаболізму можуть хелатувати й частково фіксувати метали, роблячи їх менш доступними для рослин у короткому горизонті часу. Це означає сповільнення потрапляння металів у врожай, а не їхнє знищення. Десь поруч — і тема мікропластику та складних полімерів: черв’як їх не перетравлює, тож вони залишаються в системі. На практиці це означає, що вермикомпост і продукти його переробки працюють радше як біологічна санітарія, яка «оживляє» ґрунт і покращує умови для природного самоочищення, ніж як швидкий інструмент видалення забруднень.

Проблеми вермикультури в Україні

Ці дані логічно підводять до ще однієї проблеми галузі. Найвужче горлечко — якість і чистота сировини, якщо ми говоримо про урбаністичне середовище. У містах немає налагоджених систем роздільного збирання біовідходів: харчові рештки змішані з пластиком, металом, побутовою хімією.

«На тваринницьких господарствах малих фермерів мало хто хоче занурюватися в компостування. Легше вивезти гній «на край поля», де він повільно розкладається й забруднює воду. На малих фермах органічні відходи теж часто трактуються як «проблема, яку треба кудись подіти», а не як ресурс», — констатує Микола Биков.

Там, де вже поставлені аератори, мішалки й біогазові установки, процеси більш-менш технологізовані й зрозумілі. А от вермифаза виглядає складнішою, з більшим ризиком помилок. Ще можна додати складну і часто дорогу регуляцію (особливо коли йдеться про експорт рідких продуктів на базі вермикомпосту, які «зависають» між категоріями добрив, біопрепаратів і стимуляторів), відсутність сформованого попиту в дистриб’юторів, залежність від «ручного» маркетингу й довіри фермерів.

На рівні державної політики, як кажуть в деяких кулуарах, до 2030 року не варто розраховувати на масштабні бюджетні — навіть профільні чиновники чесно говорять, що пріоритети зараз інші.

На цьому фоні виглядає ще виразнішою робота тих, хто, попри всі перешкоди, продовжує займатися вермикультурою й рухає її вперед через інновації, як-то «Зелений Птах». У випадку НВК «УКРАГРОГРУП» — це багаторічна розробка власної технології виробництва стабільної витяжки з вермикомпосту й інтеграція її в систему біологізації полів. Вони продають не «чарівну каністру», а технологію: сидерати, керована деструкція решток, правильні норми, строки внесення, робота з різними типами ґрунтів. Їх підтримують фермери та агрономи, які готові ризикувати окремими полями, закладати досліди та чесно вести внутрішній контроль. У дрібному сегменті ще більше ентузіастів, які вписують витяжку з вермикомпосту в технологічні карти своїх господарств, комбінуючи традиційні мінеральні добрива з біологією й власною агрономічною інтуїцією.

Цей матеріал створено в рамках проєкту Клімат Контент Пул від n-ost

© Анна Клочко, Kurkul.com, 2025 р.