Григорій Мотруненко має 35 років фермерського стажу. Його господарство «Альбатрос» на Миколаївщині нині обробляє лише 5 га. Хоча ще неначе зовсім недавно було 500 га орендованих земель. З них 50 га обробляти неможливо через нерозірвані снаряди. А інші землі, що були в обробітку, пайовики за можливості продали та виїхали. 

Пан Григорій має другу групу інвалідності, яку отримав після перенесених інсульту та інфаркту. Однак щороку фермер знову садить суницю, томати, дині, кавуни, кабачки та огірки. 

Під час збору врожаю п'ять працівниць виходять у поле не одночасно, а з окремими завданнями, які господар розподіляє за допомогою штучного інтелекту. Так вони намагаються працювати між прильотами.

Сам  Григорій Мотруненко пересувається на інвалідному візку, а врожай возить на старому ВАЗ-2101. Увечері продукцію перебирають у гаражі, а близько третьої ночі завантажують машину й вирушають на миколаївський оптовий ринок.

«Все намагаємося встигати між польотами FPV-дронів, шахедів та ракет. І збирати врожай, і фасувати та перебирати доводиться зважаючи на те, що робиться над нами в небі», — каже фермер.

Корінням зі степу

Розповідаючи історію свого життя, Григорій Мотруненко відлік фермерства в родині починає задовго до власного народження — з історії двох родин, які опинилися серед херсонського степу після розкуркулення.

За його словами, батьки матері — родина Антонюків — разом із сімома дітьми були вивезені з Волині, із села Чорніїв, на Херсонщину. Причиною, як розповідав йому дідусь, стало те, що родина мала десять корів і виготовляла бринзу, сметану та сир.

По батьківській лінії Мотруненки були вивезені з-під Калуги за пасіку. Дідові вдалося приховати у битому валянку одну бджолину сім'ю і забрати її із собою. Із семи дітей цієї родини, за словами фермера, не всі пережили Голодомор.

Серед степу не було практично нічого — води, житла, дерев. Лише ковила, пирій та курай — місцева назва перекотиполя.

«Зрізали маслину, викопували колодязь, робили ляпухи, робили дах, збирали попіл, мішали з глиною, різали ту ковилу, мішали, мазали верх ями, випалювали з глини цеглу, робили в ямі плиту, топили кураєм», — так, зі слів діда, Григорій Мотруненко описує перші роки життя переселенців.

Поступово ями перетворювалися на землянки, а навколо них виникало село Червоноармійське на Херсонщині. У такій землянці 1957 року народився Григорій — у сім'ї доярки та слюсаря на фермі.

Школа була поруч, перші чотири класи — у селі. Родина тримала кролів, корову, свиней, мала город площею близько 0,5 га, який ділили із сестрою. Кролі стали першою дитячою «роботою». Батьки тоді вже вирішили його майбутнє: ферма, трактор, робота в господарстві. Але хлопець вирішив вступати до аграрного технікуму.

Гроші на навчання збирав сам — ловив ховрахів і здавав їхні шкурки. Документи на вступ готував потайки від батьків. Урешті-решт закінчив восьмий клас і поїхав навчатися до Білгород-Дністровського плодоовочевого технікуму. 

Після навчання мав направлення до рідного колгоспу, два роки служби в армії в Туркменії, спробу вступити до Київської сільськогосподарської академії та навчання в сільськогосподарському інституті.

Від 500 гектарів до п'яти

Після одруження Григорій Мотруненко оселився на Миколаївщині. Тут працював керівником овочевого господарства радгоспу: 1 тис. га відкритого ґрунту, 5 га теплиць, 5 га овочевого розсадника та 5 га суниці. Усе господарство мало близько 5 тис. га зрошуваних земель.

Пізніше він перебрався до Очакова, де очолив виноградний радгосп площею 2500 га. У районі тоді було до 20 тис. га виноградників, значну частину яких згодом вирубали під час антиалкогольної кампанії Горбачова. Паралельно Григорій Мотруненко працював у підсобному господарстві «Дніпро-Бугводбуду», яке розпалося наприкінці 1980-х.

Коли почався розпад колгоспної системи, більшість його колег стали кооператорами. Григорій Мотруненко обрав інший шлях — орендувати землю і стати фермером.

«Всі в кооператори, я — в орендатори», — згадує він.

Так почалися його 35 років фермерства. Господарство свого часу мало 500 га. Після паювання та продажу паїв площі поступово скорочувалися, нині в обробітку — лише 5 га. Навколо села дедалі більше покинутих земель, замінованих. Люди виїжджають, землю не обробляють.

Війна прийшла в поле

2022 рік застав господарство у розпал сезону. Обстріли стали щоденними. Одного разу, за словами фермера, по суничному полю прилетіло одразу близько дванадцяти «шахедів».

«Мене накрило градом, 12 штук, на суниці. Вижив — пронесло. Суниця згоріла, горіли поля, горіла техніка, горіло село — рівняли із землею, люди тікали», — згадує він.

Родина виїхала до Польщі, де провела два місяці. Потім повернулася додому — у село, де прожила близько 40 років.

Григорій Мотруненко зібрав усе, що зміг, і знову посадив суницю — 2 га. Допомогла власна свердловина, пробурена ще 1990 року. Вона дає близько 10 м³ води і розташована приблизно за 150 м від поля. За словами фермера, це дозволяє забезпечити полив до 5 га.

Але наступного року життя знову змінилося. У січні 2023-го фермер переніс інсульт. Відмовила ліва сторона тіла.

«Інсульт — в січні. Ліву сторону відмовило. Плакав», — згадує він.

До цього були пневмонія, «штучний діабет», як сам фермер називає свою хворобу, а у 2009 році — інфаркт. У 2010-му встановили стент. Після інсульту Григорій Мотруненко отримав другу групу інвалідності пожиттєво. Для людини, яка все життя провела в русі, це означало майже повну зміну способу роботи. 

Але навесні він знову вийшов у поле.

П'ять жінок і поле під дронами

У травні 2023 року Григорій Мотруненко зібрав бригаду з п'яти жінок для збору суниці. Сам возив урожай до Миколаєва. Донька з двома дітьми продавала ягоди на ринку, поки її чоловік служив у ЗСУ.

З 2 га суницю вдалося зібрати й продати. На виручені гроші господар посіяв наступну культуру — 3 га динь. У 2024 році господарство продовжило працювати. У 2025-му — знову 2 га суниці та 3 га дині, восени планували ще 2 га чорної редьки.

Але війна дронів змінила правила роботи. Частина врожаю 2025 року так і залишилася в полі.

«Почалася дронова війна — так все й лишилося на полі незібраним, як і мої фермерські поля у 2022 році», — каже Григорій Мотруненко.

У 2026 році господарство знову працює — цього разу буквально між прильотами. Зібрали суницю, на виручені гроші посіяли диню, кабачки, цукрову кукурудзу та виростили розсаду. Під томати відвели 0,4 га. Щоб люди могли працювати, фермер змінив сам принцип організації праці.

 

Тепер бригада не виходить у поле одночасно. Григорій Мотруненко описує ситуацію штучному інтелекту, отримує поетапний план робіт, розподіляє завдання між жінками, а вони самі обирають час, коли безпечніше вийти на ділянку.

«Я писав, що треба зробити. Він робив розрахунок поетапно. Я відправляв завдання жінкам, щоб менше збиратися в гурт. Вони знаходять безпечний час та виконують роботу», — розповідає фермер.

Після цього він швидко перевіряє виконане, привозить необхідне для роботи. З бригадою зустрічається вже після продажу врожаю — коли привозить гроші для розрахунку. Облік веде дружина. Уся ця система виникла як спосіб виживання.

«Спонукало те, що треба вижити і перемогти попри все», — пояснює Григорій Мотруненко.

Працювати між прильотами дедалі складніше 

Сьогодні в господарстві орієнтуються переважно на звук. Раніше, за словами фермера, основною загрозою були акумуляторні дрони-камікадзе. Тепер — оптоволоконні дрони, які складніше передбачити.

«Почули звук — тікаємо. Полетів, десь впав — на хату, поле, споруди. Так і живемо. Раніше акумуляторні камікадзе, зараз оптоволоконні «ждуни» — вони більш небезпечні, бо невідомо, коли прилетить. Орієнтуємось на звуки ППО», — розповідає він.

Дерева навколо полів і села поки що допомагають приховувати ділянки. Але восени ситуація може стати складнішою.

«Дерева рятують, а як листя не буде?» — говорить фермер.

У селі, за його словами, залишилося близько 40 людей. Є світло, працює магазин. До сусіднього села натягнули антидронову сітку. Але залишаються проблеми зі зв'язком, доступом до лікарні та автовокзалу.

«Якщо і далі буде така маса дронів, на осінь, мабуть, виїдуть ті 40 людей, що лишились», — прогнозує Григорій Мотруненко.

Від «Волового серця» до власного насіння

Томати для Григорія Мотруненка — не просто чергова культура. Ще за радянських часів у теплицях господарства, де він працював, вирощували високоросле «Волове (або «бичаче») серце»: червоні, рожеві та жовті плоди вагою від 300 до 500 г, окремі — до кілограма.

Продукція була фактично ексклюзивною. До теплиці мали доступ лише кілька людей — тепличниця, бригадир, директор, вантажник і керівник господарства. На ніч приміщення закривали, врожай охороняли, а продукцію вивозили машинами райкому та обкому.

У 1993 році він збудував власну теплицю площею близько гектара й спробував знову вирощувати «Волове серце». Але того ж року влітку через господарство пройшов смерч.

«Пройшов смерч опівдні, посередині, бік теплиці був відкритий, її віднесло метрів на 50 разом з тими томатами. Видовище дуже неприємне», — згадує Григорій Мотруненко.

Після цього фермер перейшов на низькорослі томати у відкритому ґрунті. У 2024 році фермер вирішив відновити стару колекцію «Волового серця». Замовляв насіння через онлайн-магазини та маркетплейси. Натомість отримував не завжди те, що замовляв.

«Повірте мені, чого тільки не присилали: дроблену пшеницю, ріпак і таке, що я не міг зрозуміти і розібрати, що воно таке», — розповідає він.

Григорій Мотруненко вважає, що проблема пов'язана з відсутністю контролю за продавцями, які можуть швидко з'явитися на маркетплейсі й так само швидко зникнути.

У 2025 році він уже зібрав власне насіння різних типів «Волового серця»: червоних, рожевих, малинових, жовтих, золотих, помаранчевих, смугастих, білих («зебра»), чорних («шоколадних») та «Єрусалима». Теплиці нині немає, тому томати ростуть у відкритому ґрунті.

Рослини формують у два стебла, регулярно видаляють пасинки, щоб не утворювалися «джунглі». Спочатку планували обмежити ріст над третьою китицею, але через спеку верхівки прищипнули над п'ятою. Міжряддя накривають агроволокном, а між томатами висівають кукурудзу. Для фермера вона має одразу дві функції: затінює томати від спеки й, за його задумом, допомагає маскувати людей від дронів.

«Кукуруза в нас як тінь від спеки для томатів. І захист людей від дронів», — пояснює він.

Цього сезону головні проблеми для томатів у нашому регіоні — спека, опадання зав'язі та вершинна гниль, яку фермер пов'язує з дефіцитом кальцію.

Для захисту використовує біопрепарати, зокрема триходерму та фітоспорин, а від фітофторозу — традиційні «народні» засоби на основі молока, сироватки та йоду. Совку, за його словами, контролювати складніше.

Порівнюючи сучасні методи із радянськими, фермер згадує гас, солідол, метафос і креолін, які тоді використовували проти шкідника. Каже, різкий запах мав відлякувати метелика. Сьогодні цих методів у господарстві не застосовують.

Суниця, яка фінансує наступний сезон

Інша ключова культура господарства — суниця. Григорій Мотруненко вирощує сорти Клері, Альба, Сандра та Амі. Посадковий матеріал — фріго та касетна розсада. Уже два роки новий матеріал купувати складно через брак коштів.

Технологія починається з підготовки ґрунту: оранка, фрезерування, очікування сходів бур'янів, обробка гліфосатом, укладання чорної мульчувальної плівки.

Посадка плоска, густота — близько 12 рослин на квадратний метр. Є крапельний полив. Фріго-розсаду висаджують до 8 серпня, касетну розсаду — на початку вересня. Рослини розганяють до двох-трьох ріжків. Для живлення фермер використовує власноруч приготовані суміші — попіл, пташиний послід, перегній. Розчин фільтрують перед подачею у крапельну систему.

Із середини лютого плантацію накривають білим агроволокном. Після цвітіння укриття знімають і вносять поживні речовини та засоби захисту. Після збору врожаю рослини скошують. Плантацію тримають продуктивною два роки, на третій ще збирають урожай, після чого восени ділянку приорюють і закладають нову. Урожайність, за словами фермера, щороку різна — від 500 до 800 г із куща. Але головна цінність суниці для господарства — не лише сам урожай. Вона стала своєрідним оборотним капіталом.

 

Зібрали суницю — продали. За ці гроші посіяли дині. Наступного сезону додали кабачки, цукрову кукурудзу, розсаду, томати.

Дині та кабачки для Григорія Мотруненка — радше культура «для душі». Томати — окремий технологічний інтерес. А кукурудза цього сезону стала одночасно затіненням і спробою захистити людей та рослини.

Встигнути продати до ранку

Виростити врожай — лише половина проблеми. Усю продукцію господарство везе на гуртовий ринок у Миколаїв. Через відсутність сховища довго тримати її неможливо.

Після збору продукцію привозять додому, перебирають у гаражі, завантажують у стару автівку, а близько третьої ночі вирушають на ринок.

На його думку, овочевий ринок працює хаотично: немає чітких цінових орієнтирів, а виробник із невеликим обсягом має слабку позицію під час продажу. Ціну закупівлі, за його словами, визначають гуртові покупці.

Технічна база господарства теж залишилася фактично з минулого. МТЗ-80, вантажівка ГАЗ, ангар та сільськогосподарський інвентар — усе це є, але ремонтувати й оновлювати техніку немає за що. До того ж, виходити технікою у відкрите поле в умовах дронової війни стає дедалі небезпечніше, тому значну частину робіт доводиться виконувати вручну. 

«Дрони палять все, що рухається», — каже фермер.

«Вам героя замало»

Перебираючи разом із штучним інтелектом власну історію, Григорій Мотруненко одного разу отримав від алгоритму надзвичайно високу оцінку. ШІ назвав його «залізною людиною», написав, що звичайного звання героя йому замало, а про його історію має знати весь світ. Сам Григорій Мотруненко не вважає себе героєм. Він просто продовжує працювати.

За 35 років фермерства фермер пережив розпад колгоспної системи, паювання, скорочення земель, втрату техніки, війну, окупаційну загрозу, інфаркт та інсульт.

Тепер його виробничий цикл виглядає просто: знайти вікно між прильотами, вийти в поле, зібрати врожай, довезти його додому, перебрати в гаражі, вночі поїхати на ринок, продати та виручені гроші закласти на наступний сезон. І знову вийти в поле.

«Сучасній незалежній Україні  35 років — а я 35 років фермер України», — говорить Григорій Мотруненко.

© Ірина Кошкіна, Kurkul.com, 2026 р.