Молочна ферма «Пані Юпітер» знаходиться в с. Хотімля на Харківщині. Зараз там 180 дійних корів, які дають 2,5 т молока на день. Інформація, якою нікого не здивуєш, якби не той факт, що понад пів року ферма знаходилась в окупації та вже була за крок до націоналізації росією.

З власницею ферми Наталею Коваль ми говорили в липні минулого року. Тоді вона евакуювалась до Харкова і розповіла нам, що хтось з окупаційних «чиновників» вже поклав око на ферму. Завдяки ЗСУ, фермерка повернулась на своє господарство. Ми розпитали пані Наталю яким було повернення, а також про проблеми та роботу у «сірій зоні».

---

«За лічені дні ферма могла бути націоналізована росією»  

Kurkul.com: 10 вересня, в результаті контрнаступу ЗСУ, Харківщина була звільнена від російських окупантів. На той час, ви пів року не були на своїй фермі. 

Наталя Коваль: До 10 вересня в мене не було жодної інформації, що таке можливо. Звичайно, я надіялась, очікувала, але розуміла, що це буде не скоро. Чомусь думала, що визволять спершу Херсонщину. Тоді я взагалі думала, що ми втратимо господарство, оскільки, нам повідомили окупанти, що до 1 вересня ми маємо стати на облік у Купʼянську в так званій «новій республіці». Коли ми цього не зробили, то нам сказали, що крайня дата — 1 жовтня. В іншому випадку ферма буде націоналізована і в неї будуть нові власники. 

Про звільнення Харківщини дізнались з соцмереж. Звʼязку з Хотімлею не було. А потім працівниці подзвонили й сказали: «Ми не знаємо, що відбувається, але всі кудись поділись». Люди казали, що вони (окупанти — прим. ред.) так тікали, що навіть їхні сніданки на столах позалишались ще теплі.

Kurkul.com: Коли ви все-таки потрапили на ферму?

Наталя Коваль: Вже 20 вересня мені вдалось прорватись. На фермі зникло світло, бо його постачали з Вовчанську, а туди воно йшло не з України. Цю лінію перекрили. На фермі закінчилось пальне для генератора, то моя ціль була провезти дизель. Це був відчай: без палива корів не можна ані доїти, ані напувати. 

Жодна комерція туди не їхала. Я отримала дозвіл і з допомогою волонтерів ми перевезли дизель в бочках на КАМАЗах (бензовози не погоджувались їхати). Електрику нам дали аж 20 жовтня. До цього часу я таким чином підвозила пальне. 

Читайте також: Ігор Гурбанов: Російські ракети знищили господарство за одну ніч

Kurkul.com: Через 10 днів після визволення вам вдалось потрапити на ферму. Ми знаємо приклади зі звільненої  Херсонщини, коли фермери чекали приблизно місяць на дозвіл. 

Наталя Коваль: Моя ціль була — це пальне. В Центрі допомоги мені підказали волонтерів, які погодяться з тим паливом проїхати. Вони везли 6 т дизелю, а ззаду я їхала на своїй автівці та везла їжу та ліки співробітникам. Ми виїхали зранку і тільки о 6-7 вечора добрались на ферму. Дорогу знайшли не з першого разу. 

Я памʼятаю, мене попередили їхати обережно, не зупинятись на узбіччі, нічого не торкатись. Дорогою бачили вирви, нерозірвані снаряди та навіть залишки тіл росіян.

Kurkul.com: Розкажіть, про емоції, коли все ж приїхали на «Пані Юпітер».  

Наталя Коваль: Доїхала, коли вже сутеніло. Я зупинилась біля ферми, а повз мене проходили люди. І це було таке жахливе відчуття, бо вони були як зомбі — повільно рухались, безрадісні й приречені. Хтось привітався, хтось ні. В мене побігли мурашки по спині, бо багатьох я не знала, а вони йшли на мою ферму. А виявляється, що місцеві приходили до нас заряджати пристрої. На фермі був своєрідний Пункт Незламності.

Звичайно, коли зустріла своїх дівчат (працівниць — прим. ред.), то були сльози й обійми. Я чесно, вже мала думку, що не побачусь з ними. По-друге, вони не очікували, що я прорвусь. Тому від цих спогадів і зараз сильний трепет.

Kurkul.com: Ви залишились на фермі?

Наталя Коваль: На ферму треба було багато чого привезти, тому я повернулась в Харків. Тоді взагалі перестали пускати. І наступного разу я прорвалась аж у жовтні. Але вже настрій був інший, бо знала, що ферма є і не зникне.

Дорога звичайно непроста. Мости зруйновані, то об'їжджали аж через Чугуїв. З нового року мости повідновлювали й стало легше. Найближчий міст через Старий Салтів поновили тільки для пішоходів. Зараз ми його використовуємо: веземо все до Салтова, а з боку ферми відправляємо трактор і тачками перевантажуємо. Це ми намагаємось, як можемо, економити, бо навкруги їхати дуже дорого.

«Під час окупації корови сильно не доїдали, це відобразилось на якості молока» 

Kurkul.com: В якому стані було стадо? До війни у вас було 600 тварин. 

Наталя Коваль: Так, у нас було 600 тварин, з яких 350 дійних корів. Загальна кількість зараз менша, дійних — 180. Проблема в тому, що під час окупації ми не мали можливості ані заготовлювати, ані купувати корми та ветеринарні препарати. Тому були вимушені припиняти доїння корів вже через місяць-два після отелення. Нажаль, когось втратили, бо не змогли допомогти розтелитися.

На той час визволення ми отримували всього 600 л молока на добу. Це дуже мало. Але коровам в окупації не вистачало їжі. Не було ані шроту, ані вітамінів, ані крейди та солі. Силос та сіно корови доїдали. Силос закінчився вже на початку січня 2023 року, а невеликий залишок сіна намагаємось розтягнути до нового врожаю. Зараз вже закупили крейду, сіль, шрот, є й кукурудза, але без грубого корму (сіно, солома, силос) ми не можемо давати ні комбікорм, ні зерно. Має бути  співвідношення хоча б 1:1 в раціоні. Саме тому не можемо нагодувати корів.

Kurkul.com: Як розв'язували проблему з кормом?

Наталя Коваль: Не можна сказати, що проблема повністю вирішена. Купити силос майже неможливо, особливо в умовах відсутності логістики та й власної вантажівки. Сіно вдавалось знаходити та привозити, але його не так багато можна знайти, й до того ж вартість доставки майже дорівнювала вартості сіна.  Взимку ми купували у людей сіно. Привозили власним трактором. Навантажувати не було кому, тому їхав трактор, а позаду я на своїй автівці везла хлопців. Памʼятаю нас якось зупинили військові, ми всі так виглядаємо, наче реально ДРГ.  Вони підійшли, автомати напоготові, а ти розповідаєш, що по сіно приїхав. На щастя, військові запитали: «А це ви з зеленої ферми?». А мої хлопці кивають головами: «так-так». Тобто нас тут знають.

Ми кожного разу привозили сіно, розподіляли на поголівʼя і на час до нового врожаю. Зараз я сподіваюсь, що ще 1,5 місяця до нового врожаю нам вистачить. 

Читайте також: Дмитро Кудлай: Краще інвестувати в корів, аніж в кафе чи ресторани

Kurkul.com: Куди збували молоко?

Наталя Коваль: На наше щастя в жовтні почав приїжджати молоковоз з Богодухівського молокозаводу. Це були перші гроші, які ми почали отримувати. Спершу існувало правило, що з деокупованих територій нічого не можна вивозити. Щоб щось вивезти потрібен був дозвіл. Але для нашого продукту перепустка не потрібна, бо поки її зробиш, то молоко скисне. 

Kurkul.com: До війни у вас було молоко екстра ґатунку. Яка ситуація зараз?

Наталя Коваль: Зараз у нас 180 дійних корів, які дають вже 2,5 т молока на день, що краще, ніж 600 л, але гірше, ніж 7 т до війни. Показники безпечності молока в нас, як і раніше, високі. Але якісні характеристики кульгають: жирність — 2,5%, білок — 2%. Це дуже мало. На молокозаводі навіть казали нібито ми даємо їм знежирене молоко, а жир кудись діваємо. В дійсності корови просто голодні. З молокозаводом ми продовжуємо працювати, але за таке молоко нам платять 7 грн/л. Але пропозицій інших нема. Тому працюємо в цьому напрямку.

Kurkul.com: В цілому проблем з реалізацією у вас не було?

Наталя Коваль: З молоком так, але виникла інша проблема. За час окупації у нас виросло близько 100 бичків. Утримування великих бичків — це інший бізнес. Вони вимагають багато їжі, якої і так не вистачає, потребують іншої огорожі. Раніше ми таким не займались, тому хотіли продати їх. 

Але, по-перше, ніхто не хотів до нас приїжджати. Ми не одна ферма в регіоні, у напрямку Куп'янська багато тваринних ферм. Тому ми довго шукали покупця, а коли знайшли, то нам не надали перепустку на вивіз. Я вже була в такому відчаї. Тоді я підняла галас на всю країну — приїхали журналісти, зробили репортаж і ми отримали бажану перепустку, але так нею і не скористались. Оскільки в ній вказуються дані про продавця і покупця. А поки ми розв'язували це питання, то покупець відмовився. Просто пройшли новорічні свята і попит на бичків знизився. 

Довелось знайти іншого покупця та оформлювати іншу перепустку. Поки ми це робили їх вже скасували. Відтак ми змогли продати бичків і підредагувати поголівʼя. Але за ці 2,5 місяці сотня бичків з’їла чимало силосу, який міг би бути згодований корівкам.

Kurkul.com: З соцмереж знаємо, що ви відновили переробку. До окупації ферма була відома власними сирами-йогуртами й випічкою.

Наталя Коваль: Поки що почали з молодих сирів, як от сулугуні, та дістаємо з підвалів дворічні сири, як пармезан. Потроху починаємо продавати. Продукцію можна зустріти на Олексіївському ярмарку в Харкові або можна замовити Новою Поштою.  

«Релокація після деокупації — це зрада людей»  

Kurkul.com: У вас є власні поля, що плануєте вирощувати?

Наталя Коваль: Зараз я записалась на курси трактористів, бо не вистачає кадрів. Не скажу, що я там прямо тракторист, але це довгострокова перспектива. Хлопці відремонтували трактори МТЗ-1025 та Т-156. Все робили самі, бо коли намагались залучити фахівців, то бояться їхати, бо у нас бомблять. Тому кажуть: «Привозьте до нас трактор». Це неможливо, тому потихесеньку своїми силами.

Будемо сіяти кукурудзу, горох, люцерну та кормовий ячмінь. Дуже сподіваюсь, що ми посіємо і зберемо якусь травичку. Бо дуже складно зараз: корови не запліднюються, і взагалі руки опускаються з приводу того, що ми знаходимось у сірій зоні. І перспективи знаходження тут не радісні. 

Kurkul.com: Чи багато ваших полів заміновано?

Наталя Коваль: В Хотімлі не було лінії зіткнення на землі, розділяло водосховище, тому мінували саме берегову лінію. Орки просто дуже швидко втекли й все. В нас є побоювання стосовно деяких полів, які можуть бути заміновані. То ми туди не ліземо. Інші начебто цілі, тому спробуємо сіяти. 

Kurkul.com: Ферма «Пані Юпітер» знаходиться за 30 км до кордону. Час від часу вороже ІПСО робить вкиди про повторний наступ і т. д. Чи не думали ви про релокацію?

Наталя Коваль: Під час окупації я була згодна на евакуацію ферми, тому що не уявляла роботу на території недодержави. Зараз я розумію, що релокація буде зрадою моїх дівчат. Завдяки їм збереглась ферма. До війни в нас було 40 людей, а зараз 15. Але вони пережили окупацію та працюють.

Читайте також: Про це не говорять: як зникає фермерство в окупації

Друга сторона — я розумію що тварин перевезу, але обладнання — ні. Наприклад, доїльна система працює вже 10 років. І якщо її переміщувати, то  багато чого прийдеться замінювати. І так у нас електронне обладнання постраждало. 

Також ми підтримуємо Хотімлю. Мені дуже приємно, що люди вітають мене на вулиці. Коли я приїжджала восени, то дякували: «Завдяки вам ми вижили». Люди дуже підтримують. Навіть пайовики входять в положення. Коли ти відверто працюєш і люди бачать, що ти робиш, то намагаються допомогти. 

Kurkul.com: Чи отримували ви допомогу від якихось організацій?

Наталя Коваль: Нас підтримують USAID Agro. З Асоціації виробників молока надіслали премікси для телят,ветеринарні препарати, надавали консультації. ТОВ «Українські ветеринарні технології» також підтримали і ветеринарними препаратами, і препаратами для запліднення. Дуже багато людей, звичайних фермерів, ветеринарів намагалися допомогти.

Зараз ще отримали 2 т насіння гороху та 500 кг насіння кукурудзи. Тому я завжди зі всіма розмовляю спілкуюсь. І намагаюсь завжди подякувати за те, що відбувається.

«Держава має допомагати, тим хто залишився на деокупованих територіях»  

Kurkul.com: Пані Наталю, от зараз ви готуєтесь до посівної, кормів ніби вистачає. Чи вдалось вам трішки видихнути з полегшенням?

Наталя Коваль: Поки ще не видихали. Поки працюю, як «на підсосі». Іноді провалююсь в апатію. Тому я вдячна людям, які мене підтримують: дівчатам з якими я навчалась в Agri Food MBA і Ukrainian Food Valley. Я не знаю, як вони дізнаються, але з'являються в критичний час. 

Зараз не дає мені спати борг за електроенергію. Під час окупації нам поставляли  електроенергію через Вовчанськ. Тепер виставили рахунок на  понад 400 тис. грн. Не знаю куди з цим звертатись, бо проблема не наша особиста, а стосується всього регіону, що був в окупації. Я вважаю, що повинно бути прийнято рішення на рівні держави щодо цього питання. Буде справедливо, якщо ця сума буде вважатись нашим доходом і ми просто сплатимо 18 % з прибутку та 1,5% військового збору країні. 

Kurkul.com: Виходить, що  зараз заробляєте лиш на тому, що здаєте молоко на молокозавод і платити нема чим..

Наталя Коваль: Так, тому я постійно кажу, що необхідно в цій зоні зробити програму підтримки, на кшталт зони вільної торгівлі, але назвати по-іншому. Можливо змінити податки. Люди повиїжджали й стимулу залишатись їм немає. Знову ж таки, піднімаю питання стосовно того, що всюди є підтримка внутрішньопереміщених осіб. А ми знаходимось в тому стані, що люди виїхали, а ті що залишились не мають ніякої допомоги. 

Читайте також: Микола Бантов: Російські обстріли не зупинили мою «Мрію»

Kurkul.com: Коштів катастрофічно не вистачає, чи не думали про кредит?

Наталя Коваль: Поки, що я тримаю цей варіант про запас. Подивлюсь, як у нас піде цей сезон. Я планую, все ж таки, перейти на переробку молока. Але ми працюємо у такій зоні, що все дуже ризиковано.

Найбільше коштів забирає доставка. Ніхто сюди не хоче їхати. Наприклад, за доставку насіння люцерни я заплатила 19 тис. грн. Також прикро коли податкова робить перепони. Зараз чекаємо на камеральну перевірку від податкової. При цьому кадрів не вистачає, накладні  виписує технік штучного запліднення, а наш головний бухгалтер займається зараз виготовленням сирів. Бо треба зараз вижити. 

 

Kurkul.com: Ви могли давно лишити господарство у сірій зоні на самотік, але продовжуєте боротись і хочете розвиватись. Це синдром відмінниці?

Наталя Коваль: Ви дуже влучно сказали, я справді живу з таким синдромом. Я закінчила й школу з медаллю і інститут з відзнакою. Тому і ферма така чудова вийшла. Навіть орки не змогли її зруйнувати, вирішили цілком забрати, але не вийшло завдяки ЗСУ.

Kurkul.com: Дякуємо за бесіду.

© Юлія Маковей, Kurkul.com, 2023 р.