Іван Захаренко — селекціонер, автор та власник сорту часнику Любаша. Іван Іванович вивів його ще у 2002 році. Тоді це була одна головка перспективного сорту, а тепер Любаша вирощується в кожній країні Європи, а ще в Японії, Канаді, Бразилії, на Кавказі. Назв у нього стільки, що Захаренко каже: якби подав заявку до Книги рекордів Гіннеса, то виграв би — жодна культура у світі не має стільки перейменувань, як Любаша.

У 2022 році через війну Іван Захаренко залишив рідний Молочанськ у Запорізькій області, де його родина 20 років вирощувала часник. Сьогодні він знайшов новий дім на Хмельниччині  і продовжує робити те саме, що робив усе своє свідоме життя: вирощувати і берегти сорт.  Але зберегти його непросто. Ринок заповнений підробками під назвою «Любаша». Захист авторських прав на законодавчому рівні не працює, а репродукцію в Україні не веде майже ніхто. 

Тож ми поговорили з Іваном Захаренком про те, як народився сорт, що означає справжня репродукція, і чому українське виробництво часнику досі знищує себе зсередини.

Як український часник прославився на 5 континентів

У 2002 році Іван Захаренко знайшов незвичну головку часнику. Ні зовні, ні за складом вона не нагадувала жодного з тогочасних українських сортів.

«Я знайшов одну головку часнику, яка здалася мені особливою, і почав працювати з нею. Наступні 6 років вся моя родина не їла часник з нашої ділянки. Кожен зубок йшов на розмноження. Методом спроб та помилок, без літератури та досвіду, ми просто ходили по колу, поки не знайшли те, що працює. Так ми вивели промисловий сорт часнику Любаша, який я назвав на честь своєї тещі», — розповідає Іван Захаренко.

У 2008 році сорт офіційно зареєстрували. Перший врожай — 40 т часнику з 5 га — викупили білоруси ще до того, як він потрапив на ринок. За ним потягнулися росіяни, грузини, вірмени, чеченці. У кожному регіоні росії сорт перереєстрували під власною назвою — інакше насіння офіційно не продаси. Любаша завоювала й ринки Європи, Канади, Бразилії, Японії. Назв накопичилося стільки, що Іван Захаренко каже, що якби подав заявку до Книги рекордів Гіннеса — виграв би. Жодна культура у світі не має стільки перейменувань.

Але з першим успіхом прийшов і перший урок. За наказом лукашенка до Захаренків цілий рік їздила делегація — нібито вчитись технології.

«По 12 осіб приїжджало. О п'ятій ранку вже на полях, до сьомої вечора слухали, дивились, записували. Говорили, що все буде цивілізовано — внесуть у реєстр, заплатять роялті. Щойно перетнули кордон з часником, людину, яка підписувала договори, одразу посадили у вʼязницю. Більше не зв'язувалися», — пригадує він.

Тим не менше, Іван Захаренко та його Любаша стали відомими у світі. Цьогоріч фермера запросили на закриту конференцію виробників насіння в Іспанії.

«Я зрозумів: наш сорт вирощують всюди. Просто всюди. Десь менше, десь більше, але в кожній країні Європи є наш сорт. Японія, Канада, Америка, Бразилія — там теж знають Любашу, хоч і під іншими іменами. Уявляєте — з однієї головки часнику все починалося, а наскільки розрослося», — додає фермер-селекціонер.

Як Іван Захаренко втратив свій часник

Молочанськ — невелике місто на Запоріжжі, між Василівкою і Мелітополем. Саме тут, на власних полях, Захаренки вирощували Любашу 20 років. Там були склади, виноградник, будинки, ділянки з посадковим матеріалом.

А далі прийшла війна. Молочанськ окупували на третій день повномасштабного вторгнення. Окопи пройшли просто через поля господарства родини Захаренків. На початку квітня 2022 року сім'я покинула дім. Їхали через 12 блокпостів, не знаючи, чи проїдуть.

Читайте також: Юлія Ворощук: «Ринок ревеню відчуватиме дефіцит ще два роки»

«Виїжджали з дому в нікуди. Не знали — проїдемо ці 40 км чи повернемося назад, чи взагалі пропадемо десь безвісти. Брали мінімум речей, щоб було менше перевірок. Часник, зрозуміло, не брали — взяли тільки документи на нього. Все залишилося там, де й починалося», — розповідає він.

Врятувало те, що ще до окупації Іван Захаренко продавав базові рослини фермерам. До них він і звернувся, коли знайшов перший прихисток на Житомирщині. Його запросили на ділянку товарного часнику Любаша на Золотоніщині. З плантації він відібрав головки, які найбільше підходили для репродукції. З цього почалася нова робота.

«Перші роки — важко навіть згадувати. У нас не було взагалі нічого. Допомагали друзі. Діти по копійці десь заробляли, перекидали. Ми максимально вкладалися, щоб повернути свій часник. З Михайлівки — в Малин, з Малина — в Хмельницький, з Хмельницького — у Виньківці. І весь цей час тягнули за собою все більше і більше часнику», — каже селекціонер.

П'ять років роботи, яку ніхто не хоче робити

Іван Захаренко одразу відповідає на питання, яке виникає саме собою: чи можна взагалі відновити справжню Любашу? Каже — так, але «справжня» двадцятирічної давнини вже не повернеться. З кожним роком сорт змінюється. Зараз він працює над тим, щоб вивести супереліту —  і це реально.

Справжня схема насінництва складається з таких етапів: відбір → передбазова рослина → базова рослина РР1 → суперліта. Від моменту відбору до суперліти має пройти мінімум п'ять років.

«Ми ніяк не можемо перестрибнути через репродукцію. Є відбір — велетенська робота на кожному етапі. А хто цим хоче займатися? Легше купити товарну суміш незрозумілих сортів і просто написати назву сорту. І це не тільки наша проблема. В Іспанії мене також питали про суперліту. Я сказав про мінімальні терміни і бачив у їхніх очах розуміння. Поляки сказали прямо: «Це довгий строк, ми цього робити не будемо». Тобто проблема насінництва наздогнала весь світ», — каже він.

«Підробка насіння стала нормою для України» 

Іван Захаренко переконаний: він єдиний в Україні, хто веде справжню репродукцію Любаші. Ніхто не хоче займатися насінництвом п'ять років, щоб тільки потім продати. Тому на ринку — десятки оголошень про продаж посівного часнику Любаша, але ж скільки його насправді?

«90% часнику на ринку, який задекларований як сорт Любаша, — це підробки. Реально чистосортного матеріалу не більше 10%. Однозубка, зубок, повітряне насіння — все це висаджували. І жодного разу всі ці великі проєкти не виправдали своїх надій. Всі були провальними», — каже селекціонер

Декларована врожайність сорту Любаша — від 10 до 15 т/га, мінімальна — 8 т/га. Такі результати досягаються при вирощуванні еліти. Але кожна наступна репродукція знижує врожайність. Фермери, які хочуть займатися промисловим вирощуванням часнику, намагаються купити потрібні обсяги посадкового матеріалу — і отримують суміш з товарних посадок або зібране по дворах у різних господарів.

Ті, хто продають Любашу в інтернеті, порушують закон про інтелектуальну власність: патент на продаж посадкового матеріалу сорту належить лише родині Захаренків. За всю історію тільки двоє людей купили роялті.

«Законодавство теоретично захищає, а практично — ні. Нема жорсткого контролю в агросекторі, а якщо десь і є — він лояльний до порушників. Я можу подавати на таких продавців до суду, але потрібні серйозний адвокат, час і гроші. Нічого з цього зараз немає. Я сам і тракторист, і агроном, і селекціонер, і робітник на збиранні врожаю», — додає Іван Захаренко.

Яка головна проблема українського часникарства?

Щоб зрозуміти головну проблему українського часникарства, треба знати одне: часник розмножується трьома способами. Перший — зубком, тобто часточкою з головки. Другий — повітряною цибулинкою, крихітним насінням із суцвіття. Третій — однозубкою: це те, що виростає з повітряної цибулини за перший рік — одна маленька цибулина без поділу на зубки. Щоб отримати з неї повноцінну головку, потрібен ще один сезон.

Здавалося б, технічна деталь. Але саме навколо однозубки зосереджена одна з найбільших проблем галузі. У реєстрі України цього слова немає взагалі — ні як категорії, ні як окремого посадкового матеріалу. Ніхто офіційно не вивчав, коли її копати, як зберігати, коли висаджувати. Зате продають масово — і під будь-якою назвою. З однієї партії однозубки можна нарізати скільки завгодно «сортів».

Але зручність оманлива. Ніде у світі часник не має гібридних форм. Це означає: якщо в матеріалі є вірус — він передається далі, з покоління в покоління, і вивести його неможливо. Однозубка, яка пройшла через десятки рук без жодного контролю, стає розплідником хвороб.

«Ми залізли в матрицю рослини і ламаємо її. Ми самі себе б'ємо по руках», — застерігає селекціонер.

Проблема насінництва часнику — глобальна: дефіцит якісного матеріалу, виснаження сортів, збої при вирощуванні через in vitro. Україна в цій ситуації могла б бути попереду — є власний сорт, є кліматичні умови, є база.

«Такої можливості, як у нас, зараз немає в жодній країні Європи. Коли з'явилася Любаша — до того моменту жодного схожого сорту не було. Ні зовні, ні за внутрішнім складом. Але замість цього ми собачимося між собою і намагаємося показати всьому світу нашу некомпетентність», — додає він.

Сорт Любаша виживає за рахунок альтруїзму

На цілком логічне питання — а чому б на все не плюнути і не вирощувати просто товарний часник — Іван Захаренко навіть не робить паузи: «Це спадок моєї сім'ї. Це як дитина — ви б її залишили?».

Чотири роки після евакуації родина працювала фактично в нуль. Без стабільного заробітку, без власного обладнання, переїжджаючи з регіону в регіон. Паралельно вели відбір, зберігали матеріал, тримали 36 окремих ділянок у полі і на складі. Зараз їхнє господарство — це 10 га власних посівів і понад 30 га партнерських.

Але головне цього сезону — не площа. Цьогоріч родина вперше отримає базову рослину РР1. Невеликий обсяг уже зараз зарезервований партнерами, які чекали з першого року. Один із них — покупець з Європи, який три роки не купував ні в кого іншого.

«Сказав: буду чекати, поки у вас не з'явиться», — розповідає Іван Захаренко.

Цей рік може стати переломним: якщо РР1 дасть очікуваний результат, наступного сезону з'явиться реальний обсяг суперліти. Вперше за чотири роки — не символічна кількість, а партія, з якою можна працювати серйозно.

«Ми ні в кого нічого не вкрали. Це наш сорт. До нас такого не було».

© Юлія Маковей, Kurkul.com, 2026 р.