Вторгнення росії на територію України змусило багатьох взяти зброю до рук, щоб захищати свою землю, свої сім'ї, свою свободу. Серед тих, хто став на захист України, чимало аграріїв — людей, чия мирна професія раптово перетворилася на жорстоку військову реальність. Це люди різного віку, з різним досвідом та з різними історіями, які мріють про мирне життя, повернення у професію, але наразі мають важку службу на бойових позиціях та постійний ризик для життя.

Нагадаємо, SuperAgronom.com у своєму проєкті «Аграрії війни» зібрав історії людей, які здебільшого не маючи військового досвіду, прийняли усвідомлене рішення піти фронт. Публікуємо другу частину дайджесту, першу — читайте тут.

---

 Дмитро Гірин: За безвідповідальне ставлення до роботи на війні — дуже велика плата

Дмитро Гірин — лейтенант, позивний Агроном. До війни бізнес-менеджер у «Суфле Агро Україна».

 

«24 лютого збирався на зустріч зі своїм керівником. Прокинувся о п’ятій ранку, побачив купу повідомлень. У мене вже був складений рюкзак, комплект форми, радіостанції. Я чекав, що війна буде. Мав досвід у 2014-2015 рр. в АТО. Тому зателефонував відразу своєму колишньому командиру, щоб дізнатись, чи є посади», — розповів Дмитро. 

Говорить, що відразу з друзями поїхав до військової частини і домовився про те, що його приймуть, після того поїхав у військкомат. Родина лишилась вдома, в Чернівецькій області. 

«Уже на другий день зі своїми друзями ми формували розгорнутий по воєнному часу підрозділ. Буквально за два чи три дні ми його укомплектували, і я як виконувач обов'язків командира зведеної роти вирушив в район бойових дій в Миколаївську область. Там, де вже були наші підрозділи», — додав військовий. 

Читайте також: Сергій Рибалко: Війна навчила, що треба більше отримувати з гектара

Після об'єднання підрозділу з основними силами Дмитро обійняв посаду командира десантно-штурмового взводу. І вже за 4 дні брав участь у бойових діях. 

«Емоцій багато не було. Більше концентрувався на тому, що потрібно робити. Без чітких планів, але з розумінням того, що потрібно робити конкретні дії в певному порядку. Правда, якось хвилювався від нерозуміння того, що буде далі…», —  поділився емоціями військовий.

З перших днів повномасштабного вторгнення Дмитро був у Миколаївській області. Потім, коли командир дізнався, що у Дмитра троє дітей, він доручив йому керувати резервами. Далі була гостра фаза, коли тримали оборону Сіверська на Донбасі. 

«Поранення в мене було не одне. Перший раз у 2014 році. Друге поранення я отримав уже в Пісках на початку серпня. Воно було досить нескладним, але треба було лікувати. В плече прилетів уламок. Тоді одразу повернувся у свій підрозділ. Хлопці тоді вже розпочали наступальні дії на Харківському напрямку, а саме біля Ізюма. Там було третє поранення», — розповів Дмитро.

Читайте також: «Окупанти розстріляли мою сімʼю, а на пасіку скинули бомбу» — історія бджолярки з Краматорська

Його підрозділ тоді потрапив у щільну засідку під час штурму одного із сіл по той бік річки Оскіл. Лікування Дмитро тоді ще не завершив. 

«Поговорили з командиром, щоб шукати мені заміну. Мене з розумінням відпустили. Після виписки зі шпиталю подав рапорт», — додав військовий.

Дмитро Супрун: За незалежність, щоб бути та називатись українцями, ми зараз платимо величезну ціну

Дмитро Супрун — майор, командир групи та директор компанії «ЗІГЗАГ Solutions», яка спеціалізується на дронах, у тому числі на агродронах, а також надає послуги із внесення засобів захисту рослин, агромоніторингу, картографії. За словами Дмитра, зараз компанія працює, прийшли інші співробітники. Щобільше, вона функціонує, в тому числі, щоб допомагати військовим — закуповує дрони, виготовляє пластик, скиди і багато іншого. У цілому опікується підрозділом, в якому служить їхній директор.

Дмитро Супрун усе своє життя був військовим. Закінчив Національну академію внутрішніх справ, факультет внутрішніх військ. Залишив військову службу у званні старшого лейтенанта. З кінця 2015-го по 2019 рік був у зоні АТО, проходив службу у спеціальних підрозділах. У 2019 р. започаткував бізнес. З 2019 р. до повномасштабного вторгнення займався бізнесом.

 

«Я багато років присвятив саме військовій службі. Тому те, що відбувалось на кордоні , — таке накопичення військ, — давало усвідомлення, що скоро почнеться повномасштабна війна. Я відразу повернувся у той підрозділ, з якого звільнився у 2019 р. Зі мною прийшли більшість співробітників, а також партнери нашої компанії. Усі були мобілізовані, з першого дня стали на захист держави, а саме — оборони міста Києва, протистояння в Гостомелі та Ірпені», — розповів Дмитро.

Специфіка роботи Дмитра зараз — це вогнева підтримка. Він командир групи, яка має на озброєнні різні засоби від мінометів до малих систем залпового вогню. Активно використовує літаки для артрозвідки, різні коптери, fpv. Де можна — використовують міномети, а десь у хід ідуть дрони. 

«Мені допомагає те, що в цивільному житті практикували виїзди на полігони, тири, де я отримав тактичні навички. Плюс технічні навички роботи з дронами дали можливість швидко опанувати потрібні елементи військового мистецтва. А кадрові військові нашого підрозділу вчасно дають необхідні підказки. Та неабиякою рушійною силою і мотивацією є бажання вижити та перемогти», — додав військовий, який після перемоги мріє повернутися до родини та професійної діяльності в аграрній справі.

Юлія Кротач: Найважчий випадок за час волонтерства — коли за день до передачі авто хлопцям вони загинули

Юлія Кротач — агроном ТОВ «Руслан Агро», що на Волині, з початку повномасштабної війни дуже активно допомагає військовим та переселенцям, має нагороду від Валерія Залужного та не збирається збавляти оберти у своїй волонтерській діяльності.

 

З початком повномасштабного вторгнення батько Юлії наполягав, щоб вони з мамою та сестрою виїхали, але жінки не погодились. Говорять, що у війну не хотілося вірити. 

«Волонтерством почала займатися у день початку війни. Мій тато не розгубився, бо ще у 2014 р. від початку допомагав нашим хлопцям, замовляв бронежилети та іншу амуніцію. І коли 11 наших механізаторів забрали на службу, то ми відразу почали організовувати для них все, що потрібно. Я вже підключилася до нього і вирішила допомагати. Спочатку це було ТРО, ми чергували вночі, я організовувала їжу хлопцям», — розповіла Юлія.

Через Юлію пройшло вже декілька мільйонів гривень під різні запити військових. Найпотужнішою передачею гуманітарної допомоги вважає 120 т вантажу в Краматорськ у березні 2022-го. «Укрзалізниця» тоді виділила 2 вагони, і Юлія з друзями півтори доби вантажила гуманітарну допомогу: речі, продукти, корм для тварин —  все, що тільки можна. Спочатку збирали самі — їздили по селах, а потім люди почали підвозити на вокзал. 

Згадуючи про найважчі моменти, волонтерка розповідає про випадок з передачею військовим автомобіля.

«Минулої осені, за день до передачі автомобіля хлопцям на Бахмут, вони загинули. Я просто не встигла… Я передала його іншим. Але мене мучить, що можна було б швидше, і, можливо, це допомогло б їх врятувати», — додала вона.

Антон Барабанов: Все, що зараз відбувається за моєї участі — це «закриття гештальту», або ж відплата за те, що зробили з моїм родом

Антон Барабанов — дистриб’ютор засобів захисту рослин та посівного матеріалу. Має за плечима досвід роботи в ДУ «Інститут охорони ґрунтів», Інституті сільського господарства Північного Сходу НААНУ. Знаючи англійську мову на рівні В2, він багато читав іноземної літератури та впроваджував сучасні методи дослідження в агровиробництві. Проте це все було у минулому, «мирному» житті. Наразі Антон у лавах ЗСУ, він молодший сержант у 58 бригаді. 

«Війна застала у Сумах. Прокинувся о 6.30, бо зателефонував кум. Йому, своєю чергою, вже зателефонував наш спільний друг, що тоді був у Національній Гвардії. Друг сказав, що «почалась війна і в них летить все, що може летіти». Я попросив дружину зібрати речі на випадок евакуації. Заправив повний бак службового автомобіля. Уточнив з шефом та колегами план подальших дій та дій на випадок, якщо не буде зв’язку і зібрав свій тривожний рюкзак», — розповів Антон.

Щодо свого рішення піти до лав ЗСУ, Антон розповідає, що від самого початку було розуміння необхідності виконувати свій обов’язок громадянина. Надихався прикладом філософа Сократа, який служив у війську, у важкій піхоті. 

«Зараз більшість сприймає інститут громадянства як щось, що їм зобов’язані надати. Прикро, що на уроках історії багато на чому важливому увагу не акцентували. Багато про що не розповідали так, як мали б. Не факт, що це дозволило б уникнути війни. Однак я певен, що багато людей не мали б позиції, яку коротко можна описати двома словами «какая разніца». Для мене все, що зараз відбувається, і в чому я беру участь — це так зване «закриття гештальту», або ж відплата за те, що зробили з моїм родом», — додав військовий.

Його прабабуся жила під Донецьком. Потім родину розкуркулили та заслали на Урал. Повернулась вона в Україну тільки в 1990-х роках. Прадід Антона після полону, в який потрапив під час Другої світової війни, «катався» по таборах «за те, що потрапив у полон». Зрештою ненависть до кацапів і розуміння наслідків їхнього приходу в Антона викарбувані на генетичному рівні.

«Я просто не ховався від військкомату — отримав повістку, пройшов медкомісію ще у травні 2022 року. Як обмежено придатний, не був потрібен. До певного часу. А мобілізували у лютому 2023 року», — розповів Антон.

Читайте також: Наталія Коваль: Чому є підтримка ВПО, але немає допомоги фермерам, що залишились?

Говорить, що колеги зараз дуже сильно підтримують, купують спорядження. Також на різні потреби відгукуються аграрії, з якими працював. Один аграрій подарував на підрозділ автомобіль Hyundai Tucson та відремонтував «Ниву».

«Розуміння, що за спиною є тил, який хоче допомогти — надзвичайно важливо для самомотивації. Я щиро вдячний всім, хто допомагає фронту», — поділився емоціями військовий, який мріє повернутися до цивільного життя і своєї роботи.

Віктор Дуднік: Кому треба буде та земля, якщо на неї прийдуть окупанти?

Віктор Дуднік — директор фермерського господарства та компанії з продажу насіння і ЗЗР на Кіровоградщині. Наразі у Віктора за плечима не тільки аграрний досвід — довелося стати на захист країни на надскладному напрямку. 

Перша його освіта — Київський національний економічний університет за спеціальністю «Менеджмент організацій». 10 років працював у міжнародних компаніях: Mas Seeds, RAGT, «Дунай Агро». Тому агрономічні знання вже отримував під час роботи. Свого часу,  у 2013 р., став переможцем конкурсу «Молодий агроном», тоді ще не маючи профільної освіти. 

 

Віктор пішов на війну добровольцем у перші дні. 24 лютого прокинувся від звуку літаків, які літали з великою інтенсивністю і дуже низько. Скупчення ворога біля кордонів давало розуміння, що вони не зупиняться. Зранку в перший же день взяв зброю, рюкзак і пішов у поліцію пропонувати допомогу, щоб запобігти мародерству: патрулювати, бути на варті безпеки. У поліції записали дані, зброю і відправили патрулювати з працівниками поліції. А вже 25 лютого вступив до тероборони. Отримав військовий квиток як стрілець. Так почався шлях військового. 

«Я вже йшов добровольцем у 2014 р., але тоді мене не взяли, бо не мав ні військової підготовки, ні досвіду. Та і військовим я себе, чесно кажучи, ніколи не бачив. Хоча батько був строковиком в елітному підрозділі прикордонників, мав сержантську посаду, служив у Середній Азії, мав за плечима великий досвід. Коли я закінчив школу, старший брат пішов до армії на 9 місяців. Як повернувся, то сказав, що це марно витрачений час. Нічого там не навчали. І це те, з чим я зустрівся вже на війні. Люди, що мали армію за плечима, не дуже відрізнялися від тих, що були без військового досвіду. Їхні знання не були корисними», — розповів Віктор. 

 

Після анексії Криму він випадково був у Слов’янську. Якраз 12 квітня, коли Гіркін зі своєю бандою туди зайшли. Їздив на змагання з риболовного спорту. Тому фактично був свідком цих подій. Вночі по GPS, посадками вибирались звідти. 

Читайте також: Микола Бантов: Російські обстріли не зупинили мою «Мрію»

Згадуючи найскладніший день війни, розповів про 10 червня. Тоді ворогу була поставлена задача до цієї дати взяти всю Луганську область. Тому обстріли були надпотужні. Цього дня розбили останній міст. Жодна техніка вже не могла пройти.  За спиною була річка Сіверський Донець, їх взяли в напівкільце. 

«Залишалось нас 600 людей. А з ворожої сторони вже  9 тис. Організовували відхід, натягували троси, скидали все по максимуму з себе. А далі пішки в Лисичанськ на евакуацію. Менше пів роти залишилось. У другій роті були великі втрати. Був на евакуації: їхали забирати трьохсотих, а забрали вже двохсотих… Картини апокаліпсису. А ще якщо ти цих людей знав, спілкувався з ними… Чи коли дізнаєшся, що загинуло молоде подружжя…Фосфор, дротики, газ, касетки... Ворог застосовував все, що заборонено Женевською конвенцією», — згадує військовий.

Броні у них не було — ні танків, ні БТР, тільки РПГ. Не було ні NLAW, ні Джавелінів.  На випадок наступу важкої техніки — палили зі звичайних РПГ. Зупиняли з того, з чого могли. 

«У той час готувались відбивати Херсон, і вся техніка йшла туди. Ми знали, що треба тримати, скільки зможемо. Утримуюча функція була виконана. Не вірили, що все буде нормально, і подзвонили моїй вагітній дружині, що я там залишився… Ми виходили на зв’язок рідко, раз на тиждень. А тут вже всі розуміли, що ця зона червоним світиться. Та і я розумів, що може бути найгірше. Навіть подзвонив знайомим, які мали продати врожай, щоб гроші розкинули на три картки, якщо не вийду на зв’язок за 10 днів…», — додав Віктор. 

Проте вирватися з пекла тоді таки вдалося. Говорить, що вже коли був у Лисичанську, у відносно безпечній зоні, то було відчуття, що це якийсь фільм. Було важко фізично, бо дуже травмовані були зв’язки ноги. Потім був госпіталь. Бувши військовим, багато втратив — люди, з якими працював, перейшли за цей час до інших дистриб’юторів, знайшли нових працівників. Тому почав напрацьовувати базу, переорієнтовуючись на українських виробників та тих, хто точно вийшов з російського ринку. 

©Ірина Кошкіна, Kurkul.com, 2024 р.