Надія Кудлай: Сільське господарство страждає від половинчастих рішень влади

5 серпня 2021 1874 0

Коли досвідчені фермери, бізнес яких — ровесник нашої держави, починають ділитися своїми кейсами стратегічного планування та фінансово-господарчої еквілібристики в агробізнесі — до них треба дослухатися. Надія Кудлай – директорка ТОВ «Еліта», що займається розведенням свиней та вирощуванням зернових і насіння олійних культур. Разом із чоловіком Іваном Кудлай ще є співвласниками декількох підприємств, мають понад 5000 га землі та півсотні років досвіду фермерства на двох. Потужності свинокомплексу, котрий нараховує наразі 600 свиноматок, та комбікормового заводу, що його обслуговує, базуються в смт Терезине Білоцерківського району на Київщині. Це інтерв’ю — продовження нашої бесіди щодо фермерського хисту та конкретних інструментів задля ефективного господарювання на українській землі.

Читайте першу частину інтерв'ю тут: Надія Кудлай: Хто каже про збиткове тваринництво, той не готовий працювати вдень і вночі

Kurkul.com: Продовжуючи попередню розмову, як, на Вашу думку, трансформується аграрний сектор у наступні 10-20 років?

Надія Кудлай: Прогнози стосовно того, що максимум до 2035 року відпаде потреба у людях, які збирають полуницю руками, вже не викликають жодного сумніву. В Норвегію чи навіть Польщу на збір ягоди ще років 5 буде актуально їздити. А потім все… Як би себе не тішили заробітчани, їхні послуги вже дуже скоро не будуть нікому потрібні. Колись на виставці в Ганновері я підписалась на розсилку журналу про с/г техніку. Відтоді регулярно отримую інформаційні бюлетені, розкриваючи які я бачу техніку для збору лохини, щоразу «космічнішу» за попередню. Потреби в людських руках абсолютно немає… 

Але щоб купити цю машину, відповідно, треба мати кошти, а вони з’являються, коли є об'єми. Собівартість лохини, зібраної комбайном, що працює за технологією охайного вибіркового струшування, та собівартість зібраної руками лохини — це велика різниця. Я вважаю, що як би не опиралися та які б популістські лозунги не транслювали, земля все одно буде в приватних руках того, хто її може вести в умовах величезної конкуренції. Великі шанси у великих агрохолдингів. Багато в чому ситуація залежить від позиції держави, хоча світові тенденції очевидні.

Читати ще: Ольга Копилова: Як «Кози та матроси» вп’ятеро підняли ціну землі у бессарабському селі

Надія Кудлай, директорка ТОВ «Еліта»

Образ фермера у нас найчастіше асоціюється з блакитнооким баварцем-блондином, який зі своєю чарівно усміхненою родиною на смарагдовому лузі розслаблено випасає кілька плямистих корівок. Обов’язково з видом на ферму-ляльку та Альпи. І у нього все прекрасно. Тепер повернемося від стереотипів і фантазій до реальної ситуації. Лише у федеральній землі Баварія, де розташовані три гігантських автоконцерни і в держскарбниці якої достатньо фінансів, ще деінде вони дозволяють собі дати фермеру грошей, щоб той засіяв свою ділянку кульбабками. По-перше, це красиво. По-друге, добре для екології. Ну і головне, що всі щасливі.  В інших землях заможної Німеччині вже так не роблять, економіка не витримує. Там всі орють, сіють. Лише 10 років тому німецькі фермери непогано почувалися, утримуючи всього 5 га. Сьогодні ділянки площею менше ніж 15 га розпродають, бо не витримують конкуренції з більшими агрофірмами.

Kurkul.com: Рентабельність витісняє традиційність?

Надія Кудлай: Так, світ змінюється швидко. Геополітика впливає на АПК, але ж і зворотній зв'язок теж справедливий. В останню декаду він навіть більш очевидний. Ми можемо продовжувати завзято вірити, що цукровий буряк – то наше все, що він солодший за цукрову тростину, що він рентабельніший. Але правда в тому, що так було, допоки волокнисті стебла тропічної рослини рубали мачете. А тепер, коли на збирання цукрової тростини заходить «Ягуар» (комбайн Claas Jaguar — прим. ред.), то і характеристики цих с/г культур вже важко порівнювати. Тростина росте 20 років, її можна збирати 6 разів на сезон. А на буряк, якщо сапою не хочеш працювати, ще треба пестициди, гербіциди і все інше. Ми просто задихаємося від хімії через цей цукровий буряк. І що у підсумку маємо? Цукор, що наполовину складається з хімії.

Читати за темою: Роман Лещенко: Підтримка вітчизняного виробника — це мультиплікатор економіки

Kurkul.com: Що гальмує розвиток аграрного бізнесу в Україні?

Надія Кудлай: Наше сільське господарство дуже страждає від половинчастих рішень влади. Якщо вже дали землю в приватні руки, то доведіть це до кінця. Адже за логікою, я маю право робити що хочу зі своєю землею — можу її продати або подарувати. З іншої сторони, нам віддали сільськогосподарську землю для виробництва, і необробленою вона бути не може. Ми ж не всі отримали землю, а тільки одиниці, які на той момент працювали в колгоспі. Їм віддали землю, щоб вони вирощували сільгосппродукцію. 

Якщо поставити жорсткий ультиматум тим, хто не обробляє свої паї, нічого не сіє, не здає, тоді вони лопатами скопали би все, аби тільки не віддавати назад державі. І земля не стояла би пуста. Але у нас навіть добрі рішення часто не доведені до кінця, а закон не завжди діє. Так виникає хаос, в якому виживає міцніший, хитріший і той, хто може лобіювати те чи інше питання на потрібному рівні.

Для державного управління немає іншої задачі, окрім зростання ВВП. Будуть достатні показники ВВП — буде дорога, буде школа, тоді будуть всі щасливі і можна давати пенсію, будувати «кремнієві долини». Можна що завгодно робити, коли є ці гроші. Саме тому все повинно бути направлено на формування цього валового продукту. І так трапляється в нашій країні, що ВВП хоче одного, а електорат — іншого. Ось і смикаємося ми в різні боки.

Kurkul.com: Ринок землі завжди роздирають протиріччя. У чому полягають основні претензії великих і малих фермерів один до одного, до держави?

Надія Кудлай: Комусь держава дарує землю, а людина аж плаче, бо не знає, що з нею робити, не хоче прив’язуватися до місця та зв’язуватися з сільським господарством. А хтось не може зупинитися, розширюючи свій зембанк. Нехтуючи сплатою податків, правилами раціонального користування земель, мораллю. Наша спільна біда полягає в тому, що ми боїмося великих. Тільки за те, що при великій кількості грошей вони не виконують правила. Якби вони були законослухняними, а ми всі разом існували в межах одних правил (і той, хто має 5 га, і той, у кого 100 тис. га), тоді би не було різниці — у кого скільки землі. Якщо у тебе мало землі, ти її ефективно використовуєш, помірковано вирішуючи, що саме варто тут сіяти, а що ні. Коли землі багато, все робиться комплексом, без надлишкових міркувань та сентиментів. Ось, наприклад, якийсь агрохолдинг на Черкащині має 60 тис. га землі. Туди направляється бригада, яка сіє щось одне. Це інтенсифікація і вона завжди продуктивніша за індивідуальний підхід. Вони зайшли, посіяли. А чи варто там сіяти той ячмінь, чи втратить ґрунт від цього, чи добавить, а може, від цих дій страждатиме уся екосистема навколо — на це ніхто не зважає.

Читати також: Юрій Дробязко: Земля не може закінчитися — треба просто більше заробляти з гектара

Надія Кудлай, директорка ТОВ «Еліта»

Kurkul.com: Аналіз відносин великих та малих фермерів нагадує катання на американських гірках. Є передчуття, що зараз ми дізнаємося неприємну правду щодо деяких малих фермерів…

Надія Кудлай: Ми тішимося, спостерігаючи за прогресивним розвитком Китаю. Звісно, в них свій шлях, та свої демони, як-от демографічна ситуація, екологія. Але ж дуже показово, що влада Піднебесної починає контролювати саме малих виробників с/г продукції. Як кінцевим споживачам нам же цікаво, чим годували те порося та чим удобрювали пшеницю? Завдяки чому фермер здешевлював свій товар? Трапляється, що малі фермери породжують круговерть злодійства. Напевно, всі бачили, та й не один раз, оголошення уздовж траси «Куплю дизпаливо». Навіщо це писати? Хіба на АЗС чи на нафтобазі не можна купити? А все через те, що хочеться купити дешевше, тобто крадене. Те ж саме стосується і насіння, яке дрібні фермери крадькома купують за півціни у працівників великих підприємств, яким вдалося обдурити обліковця. Вони вивезли машину зерна і тепер їм швидше потрібно її «скинути». І «скидають» іноді навіть за 1/3 реальної вартості. І все, хтось недорахувався грошей, яких у підсумку могло бути більше у всіх учасників ринку, якби працювали по-чесному. А так ті копійки розтеклися в нікуди.

Ось, наприклад, ми на постійній основі реалізуємо високоякісний молодняк – 25-ти кілограмових поросят гібридів 3-х порід (Велика біла х Ландрас х П’єтрен) англійської селекції. Якщо ціна висока та немає попиту, ми ставимо це поголів’я на дорощування до забійної ваги, майже ніколи не заробляючи на цій операції. Навіть, іноді втрачаємо. А малий фермер спокійно бере по цій ціні та ще й  заробляє. Я його питаю: «Як у тебе це виходить?». На що він мені розповідає ту саму історію про дешеве зерно, яке купив у «хлопців з полів». От ми сіли та порахували, чому ми працюємо в мінус, а він — у плюс. Виявилося, що в нього все крадене, від преміксів до пального. Тому, звичайно, він один заробив. Але що ж це за фермерство таке?! Ну і фінальний акорд на цю тему. Від таких фермерів, як цей, ніхто не вимагає дотримання правил та норм, тому що він — приватна особа. Хоча в господарстві у нього коїться суцільний безлад. А з мене, великого підприємства, що офіційно працює за всіма нормами, вимагають біобезпеку, як на космодромі.

Читати ще: Олег Фурманець: Ми були піонерами освоєння Полісся

Мені зрозуміло одне — скільки б землі людина не мала, чи то 10 га, чи 100 тис. га, якщо вона не розуміє, як нею розпоряджатися, як вести свій бізнес, то сенсу у збільшенні зембанку немає. Фермер повинен бути впевнений у тому, що завтра, коли «раптом» скінчиться корм, він не вижене свиней чи корів у лісосмугу. Сподіваюся, що з часом механізми регулювання земельних відносин стануть більш цивілізованими. Або ж назад повернемося… Ми вже маємо досвід, коли за останні 100 років землю нам віддавали, потім її в нас забирали, добавляли, давали в оренду, потім дарували, потім назад забирали. 

Але є одна річ, яка об’єднує великих та малих фермерів. Навіть українських і закордонних фермерів це споріднює: одиниці з їхніх дітей залишаються на фермі, всі прагнуть виїхати в місто. У нас абсолютно те саме. Зайдіть у національний університет імені Т. Шевченка, вчитайтесь у список першокурсників — це все діти латифундистів. Чим більший земельний банк батьків, тим престижніший факультет. Але на агро– чи зоофаку ніхто з них не навчається. Повертаються вони пізніше, коли вже витратили українські гроші своїх батьків за кордоном. Тільки тоді вже починають працювати, розуміючи, що у світі не краще, ніж у нас.

Kurkul.com: Треба розуміти, що Ваші нащадки нікуди не втекли?

Надія Кудлай: Не втекли. Мій син разом з нашими племінниками продовжують сімейну справу. Я дуже радію з цього приводу. Він отримав економічну освіту, щоб хоч розумно витратити те, що я заробила (сміється). Взагалі, ми всі живемо тут, у Терезиному, біля ферми. І я не розумію тих господарів, які втікають від свого господарства якнайдалі.

Kurkul.com: Які риси характеру та навички потрібні фермеру-господарю, щоб бути ще й вправним бізнесменом?

Надія Кудлай: Взагалі треба просто любити те, що ти робиш. Ми ж пройшли довгий шлях із дуже різними періодами: від лихих 90-х до сьогоднішнього дня, зі зміною прем’єрів, векторів політики, ще чогось. Все мінялося багато разів і продовжує робити це і надалі. Вижити можна тоді, коли ти граєш за правилами саме сьогодення. От є такі правила, і ти спокійно до цього ставишся — приймаєш і граєш. Дають відшкодування — максимально використай, не дають відшкодування — скоротися, направ зусилля туди, де можеш заробити. Ти повинен завжди пам’ятати, що за тобою, як за керівником господарства, — люди. Це не просто слова, я дійсно найбільше не люблю дні заробітної плати. Вони мене гнітять, тому що розумію: я не можу дати стільки, скільки працівники реально хочуть. Але я можу дати пропорційно тому, що ми заробили. Передумовою добробуту є вміння мислити стратегічно. Коли ти не бачиш, що трапиться через 5 років, бізнесмена з тебе бути не може.

На самій зорі нашого заняття свинарством ми швидко зметикували, що через 5 років ніякі м'ясокомбінати по одній свині приймати не будуть. Це стало зрозуміло, коли у сусідній Європі почали їздити каміони (великовантажні автопоїзди — прим. ред.), збираючи з ферм партії мінімум по 320 голів. Ми пильно стежили за тенденціями в сільському господарстві, аналізували, впроваджували у себе. Багато років поспіль ми їздимо на міжнародні аграрні виставки по всьому світу, спостерігаємо, як змінюється с/г техніка, як вона дорожчає. 

Читати за темою: Микола Мандра: Онлайн-продажі в агро ― це не тренд, а реалії сьогодення

Надія Кудлай, директорка ТОВ «Еліта»

Світ рухається, розвивається. Може, і не хотілося купувати нові і дуже дорогі технології для вирощування. Але зробивши це, ми відтепер зосередилися на найближчі 10 років на інших важливих процесах. Хоча переважна більшість вітчизняних бізнесменів недалекоглядна. Найперший же значний дохід йде не на інвестиції у власний бізнес, а на поїздку з родиною в Туреччину, квартиру дітям у Києві, позашляховик собі, кабріолет коханці… Знаєте, скільки заможних бізнесменів у нас тут було на початку 90-х, коли ми саме починали фермерувати? Після розпаду Союзу у деяких із них виявилося по 6 тис. га землі на руках. У когось готовий цукровий завод в городі стояв. А ми тоді мали лише орендовану ферму та малу дитину на руках. Звичайно, я повинна була думати, вкладати, купляти, розширятися, придумувати яким чином вижити. Ті, у кого все вже було, пішли іншим шляхом. Щоб не напружуватися, вони потроху розпродували те, що легко дісталося, бо це були живі гроші. Ми ж почали з тієї самої орендованої свиноферми і більше не зупинялися. 

Є дуже крутий кейс у наших сусідів-поляків. У недалекому минулому польська держава роздала за символічну орендну плату 1 злотий усім бажаючим 4800 архітектурних споруд — об’єктів культурної спадщини. Умова була одна — за 10 років ти маєш реставрувати цю пам’ятку, а для себе можеш використовувати якусь її частину. За весь час проєкту повернули лише 4 об’єкти, бо не змогли щось цікаве зробити з ними. Решта була відреставрована та відкрита для відвідування. Звісно ж, люди поробили собі готельчики та ресторанчики при середньовічній фортеці чи палаці, з лишком окупивши свої інвестиції. В Україні промислові та с/г підприємства свого часу теж роздали, але не ентузіастам, а олігархам. Крім занепаду галузі, нічого не вийшло, бо все вирізали та продали, а гроші пішли точно не в державний бюджет. Але в нас є багато і тих, хто дійсно хоче та вміє працювати на рідній землі. За ними – майбутнє.

© Анна Клочко, Kurkul.com, 2021 р.

Виконано за допомогою Disqus